Prosinec 2017

Vanoce bez koledy/Різдвяні свята без колядників і колядок.

18. prosince 2017 v 23:36 | M.Севрук

Ми сьогодні проживаємо у відносно вільному суспільстві,коли жодні політичні структури і партійні органи не втручаються у святкування релігійних церковних свят,які віками повязані з духовними потребами населення України.Від революційних подій 1917 року ,коли до влади прийшли більшовики на чолі з бандою ленінців,троцкистів,сталінців та інших на Україні заникли свята релігійного спрямування такі як Різдво і Великдень. Московська влада офіціально у 1924 році своїми декретами заборонила святкування різдва і нового року. І Тільки в 1929 році постановою Постишева було дозволено святкування новорічної ялинки у дитсадках. Адже керівники нової держави були антирелігійні і протягом усієї влади більшовицької верхівки застосовували атеїстичну пропоганду та забороняли населенню святкування релігійних свят.Священників без суда розстрілювали,або висилали на Соловки та до Сибіру,церкви знищували,палили або розбирали на будівельний матеріал.Книги релігійної ознаки, знищувалися.Біблії,євангелії не друкувалися українською мовою ще за царату, а при комуністах спалювали.А скільки спалено було першодруків цінних документів які свідчили про історію України її людей так і ніхто не змапував і мабуть ми ніколи не дізнаємося, що вони існували. Були введені спеціальні комісії по боротьбі з релігією.Монголоїдний бусурманський державний аппарат ,проводив послідовне знищення цивілізаційних історичних споруд ,ікон, скульптур ,церковної утварі. Це робили завойовники ,які прийшли з ордами татаро-монгольских банд на словянські землі ще у 1240 роцi.І завоювавши старовинні українські міста Київ,Чернігів, Житомир, Переяслов, Радомисль, Овруч, Васильків, Новгород-сіверський,Коростень,Богуслав та знищували релігійно-культурні надбання словян. Варвари зі сходу вривалися у наші святині на конях та знущалися і надругалися над духовними осередками наших предків.Фактично ці пастухи були безвірні.Адже людина ,яка була б причасна до будь -якого вірування розуміла ,що святотатство це гріх.
Шляхом знущання та пригнічення на українськіх земллях населення було позбавлено можливості проводити ритуальні богослужби.Це торкається не лише православних вірян,але і католиків ,іудеїв,євангеліcтів і навіть мусульман.На прикладі рідного міста Радомишля та району можливо прослідкувати як протягом правління більшовицько-комуністичної шпани від 1917-1992 рік були знищені релігійні споруди,церкви ,костели,кірхи,синагоги, тощо.Католицький костел перетворили на будинок культури.Колись мені розповідав сусід Козакевич Вітольд Адамович,який працював все життя електромонтером,що малим хлопцем він під час богослужби часто допомагав органістові накачувати повітря у міхи до органу ,який був побудований на балконі сучасного будинку культури. У органі збоку були прироблені педалі ,вірніше доски ,як дві сходинки на які потрібно було почерзі натискувати ногами ,щоб накачувати повітря у міхи .Коли створювався відповідний тиск і оргагніст нажимав на клавіши то повітря проходивши через органні труби створювало музичний тон певної висоти.За це органіст давав йому декілька копійок.При костелі була книгарня ,де віряни могли брати книжки для читання.
Великий пласт культурної спадщини Радомишля належав єврейським осередкам,адже як знаємо що у місті була велика хоральна синагога і декілька молитовних домів та шкіл.І напривеликий жаль у 20-ті роки була розібрана ,а з тори яка була написана на виченених шкірях місцеві комуністи-кравці євреї за походженням, робили викройки у майстерні індпошиву одягу.Мій тато був у той час учнем-підлітком у кравецькій майстерні і на власні очі бачив як кравці робили ці викройки а з обрядового одягу ,який був вишитий золотими і срібними нитками шили собі і членам сімї тюбітейки.З церковних риз і одягу також шили головні убори, а на ноги тапочки.Одна із викройок у вигляді рукава довго зберігалася у нашій родині. На властні очі бачив ту шкіру і букви святого письма тори,які досить якісно товстим шрифтом були написані на незрозумілій мені малому хлопцеві мові.Згодом тато віддав цю частину з тори комусь із мешканців Радомишля.Якщо її не спалили то десь по коморах і досі валяється.А могла б стати якісним і цінним документом місцевого музея.Відомий радянський і російський письменник Коренберг описує ,що коли він дитиною проживав у місті свого народження Радомишлі ,то щосуботи до його діда приходили побожні євреї.Дід мав молитовний дім.Після богослжби усі пили чай а він колов на кусочки цукор і подавав віруючим.Коренберг згадує,що таких обличч він вже більше ніколи в житті не бачив, а тільки на картинах Марка Шагала.
В місті та околицях проживало окрім польського населення ще й німецьке ,яке мало свою школу і гімназію.Була також побудована кирха де проводилися бослужби на німецькій мові.Кирха була на теперешній вул.Шевченка.Старе як кажуть в радомишлі ,католицьке кладовище було розділене канавою де хоронили як католиків у більшості поляків, а за канавою хоронили протестантів де ще можливо прочитати німецькі призвища.Німецьке кладовище було також на Папірні,тому що більшись обивателей німецької народності проживало там. На місці де знаходиться інтернат для психічнохворих жінок було німецьке кладовище,яке було ліквідовано.
Знищивши культові споруди і заборонивши проводити богослужби для жителів не тільки Радомишля, а всієї України,котра була колонізована московськими комісарами, народ лишилися без віри.Потім колективізація,розкуркулювання,голодівка,сталінські репресіяї , 2-га світова війна, голод у 1947 році та далші репресії, все це проходило у страсі за виживання.І тільки після хрущовської відлиги населення України почало відходити від пережитих утисків і страхіть. Хлопчаком, коли почав читати книги,часто запитував батьків, а чому у нас дома не має книжок з колядками .А батько мені відповідав,що їх після революції ніколи і невидавали, а всі книги подібного гатунку знищували .З бібліотек як шкільних так і громадських вилучувались і викидали книги ,які мали подобу релігійних ознак, або були повязані з історією України.Їх викидали на шкільні подвіря,а потім приїзджали заготівники вторинної сировини і відвозили на перобку.Згадався один випадок ,як із шкільної бібліотеки у 2-ій школі де був директором заклятий комуніст Жудра виносили на вулицю книги і скидали на купу серед подвіря.Біля цих книжок чергували вчителькі .І на одній із перерв будучі учнем 5 класу ми з однокласниками підійшли до купи книжок.Були там майже всі нові книжки,бо коли взявши до рук почав листати вони ці листи були склеєні типографським друкарським тиском і ніколи не листалися.Обкладинки були досить якісно виготовлені.Одна із вчительок російської мови побачила нас і почала лаючись відганяти . Її син тепер працює в одній їз київських газет. Я чисто інтуїтивно відчув, що щось мусим забрати, щоб не знищили.Не дивлячись на заголовок із десятків викинутих книжок вхопив одну і почав утікати.Вчителька, яка там чергувала, почала мене наздоганяти і кричати, щоб я її кинув.Але я доре бігав ,а як добіг з її очей, книгу заховав у хліві де були шкільні дрова і вугілля.Після школи цю книгу відніс до дому.І досьогодні гордий своїм вчинком,адже зберіг цінну частину одного тому Українського словника Бориса Грінченка.До цієї книги інколи звертається і мій син Олексій ,який вже за собою має певний письменницький і перекладацький досвід.
У дитячі роки ми кожної зими на околицях Радомишля побіля річки Черчі ходили з друзями колядувати і щедрувати.У сусідів старшого покоління запитували ,чи вони не знають якихось колядок і щедрівок,але всі знали досить мало і однотипні.Але ми і ті з натхненням співали,що аж гуло у небі.Починало нас з вечора декілька колядників, а коли проходили вулицям міста ,то до ранку була величезна ватага дітлахів,котрі були дотепні ,веселі і жартівливі.Що цікаво,що звечора завжди було холодно і темно,а вночі на небі випливав яскравий місяць в оточенні зірок і ми не відчували холоду а раді поверталися до своїх домівок. До церкви ми учні не ходили ,бо при вході вчительський актив мав службу і не пускали школярів.Священники які вели богослужби були залякані ,завербовані і ніколи не йшли на зближення з людьми,всі богослужби були на суржиково-мовній так званій церковнословянській мові яка і досьогодні має місце у більшості українських церков ,котрі належать конфесійно ворожій державі агресору, яка веде жахливу війну проти народу України.Розмірковуючі з позиції прожитих років і аналізуючі духовність українців з впевністю пересвідчений, що за добу СРСР на Україні зник цілий пласт культурно-релігійного спрямування.Адже тотальна атеїстична боротьба комуністичних ідеологів і місцевих активістів неуможнювала розвиток і створення духовної ,пісенної ,віршованої і художньої літератури з якої молодь України могла б черпати знання про створення світу,релігійних різдвяних містерій . І саме в цей час в США та на європейському континенті всі народи і ті що були в зоні впливу СРСР такі як Чехословаччина,Угорщина,Польща на Різдво мали святковий вихідний день і ніхто нікого не притісняв за ритуальні святкові дійства.Період тотальної комуністичної темноти приніс великий занепад у суспільному релігіному понятті як різдво,колядки і колядування.Три покоління, а можливо і чотири покоління українців були відсторонені від магічних ,радісних і веселих свят Різдва христового. Але як мовкоські посіпаки не старалися неуможливити святкування різдвяних свят з настанням свят вся Україна від сходу до заходу оживала .Навіть і ті найбідніші родини святкували ці свята,готували страви , а хто міг то і пекли ковбаси ,пироги, готували кутю і варили узвар.У хатах знедолених українців-колгоспників наставав час ,коли від малих до тіх найстарших була в очах радість і надія на краще. В одній сільській школі вчитель підтримував дітей колядників і говорив: ,, Ще не вмерла Україна ,всі йдемо колядувать.,,Різдвяні свята довгий час були без колядників і колядок. Десь на початку 90-их років моя дружина вперше побачила у книжковому магазині книжечку колядок видану Павличком і вона без вагань купила більше двадцяти книжок і подарувала дітям, які вчилися з нашим сином Олексієм у одному класі 87 середньої школи Києва. І сьогодні нам потрібно все робити ,щоб до України більше ніколи не повернулося насилля, свавілля та чужинецкий репресивний аппарат.
https://hromadskeradio.org/news/2015/12/20/cogo-dnya-petro-i-nakazav-znyshchyty-v-monastyryah-teksty-ukrayinskoyu-movoyu

Vystavy/Вистави досягнень товарів народного господарства Радомишльського району у кінці 50-х років ХХ століття.

18. prosince 2017 v 22:19 | M.Севрук

Будучи школярем, із захопленням відвідував вистави досягнень народного господарства району ,якi проходили в Радомишлі у кінці 50-их років . Вони проводились у міському парку декілька років по собі, а потім поступово заникли і мешканці міста навіть забули, що такі культурницькі заходи були. Вистави в радомишльському парку і на стадіоні мали велику популярність серед жителів міста і району,адже вони збирали багато відвідувачів, серед яких були усі прошарки суспільства ,починаючи від дітей-школярів і до керівників району. За масовістю їх можна порівняти з першотравневими, або жовтневими демонстраціями ,які проводилися на центральньому майдані міста.
Не знаю хто був ініціатором цих вистав ,але можу посудити за плином часу, що всі культурницькі заходи в СРСР районного маштабу ,проводилися за вказівкою партійних органів. Думаю, що такі вистави проводилися не тільки в Радомишлі ,але по всіх районах Житомирщини і УРСР.
На виставі у Радомишлі були представлені найкращі вироби місцевих підприємств і сільськогосподарські здобутки колгоспів району,та лісозаготовчого підприємства. З роками, ставши дорослою людиною і відвідавши вистави народного господарства Житомира ,Києва і Москви повністю пересвідчений ,що радомишльські вистави копіювали постійно-діючі вищезгадані вистави ,але за розмірами і чисельністю експонатів були набагато бідніші .
На території стадіону, з боків де знаходились лави для болільників, будувалися із дерева і фанери окремі павільйони ,які оформлялися залежно від виробів підприємств,що виставляли свою продукцію.Кожнне підприємство Радомишля виставляло свою продукцію на огляд радомишлян.Були там вироби радомишльських заводів і фабрик ,які вже не існують,адже із розпадом СРСР місцеве районне керівництво безвідповідально посприяло знищенню цих підприємств.
Але повернемося до самої вистави.На стадіоні був павільйон ,,Машинобудівного заводу,, який у різні періоди називався то (Литейный-Ливарний) або пізніше завод ім.Сталіна ,а потім після Хрущовької відлиги,коли були опрелюднені злочини Сталіна підприємство стало називатися Машинобудівний завод ім.Жовтневої революції.Були там представлені вироби ливарниками ,вироби токарного цеху і ще щось,чому я учень початкової школи не розумів.Меблева фабрика представляла свої вироби. Пивний завод із Микгорода представляв зразки пива ,Крохмальний завод мав своє відділення, а також ательє індпошиву одягу та взуття виставляли свої зразки .За часом ,який вже промайнув неповоротньо, тяжко детально описати саму виставу,але окремі виразні моменти мені добре запамяталися.Досить багато виробів сільськогосподарської продукції представляли колгоспи району ,де були павільйони тваринників в яких тримали свиноматок, коней, корів,бугаїв,овечок ,та всі тварини ,яких розводили в місцевих колгоспах.Особливим місцем огляду був павільйон радомишльського колгоспу. Памятаю ,що завжди привертав увагу білий породистий рисак ,жеребець який був маєтком радомишльського колгоспу.То був гарний кінь сірої масті в яблуках.Доглядав за ним один із мешканців Радомишля,прізвища якого вже не памятаю.Але на цьому жеребці він інколи проїзджав у неділю по місту у легкій калясці .Такі каляски інколи бачив на київському іподромі при змаганні коней подібної категорії.
Окремі цікави павільйони на полицях яких були представлені зразки вирощених овочів і злакових культур пшениці,жита, ячменю увінчані вінками вироблених із колосків,а також фруктів, хмелю,та інших культур.Дивувався від побаченого ,адже там були величезні плоди картоплі,моркви,кормових буряків,качани кукурудзи ,а на землі лежали , виставляючи свої пуза ,велитенські гарбузи.
Лісовики району також виставляли свою продукцію ,зразки деревини ,де були круги вирізані із дуба ,сосни,берези та інша сировина ,такі як смола-живиця,деревяне вугілля і дерево перероблене на товари, дошки різних розмірів та будівельні матеріали. Цікавим фактом було,що працівники лісхоззагу були у формі лісництва і це піднімало респект їхньої пофесії.
Представники міських шкіл ,таких як 1та 2 середні ,або російська, також прймали участь .Дитячий будинок ,який на початку 60-х років був перейменований у школу-інтернат мав своє господарство де вирощували різноманітні рослини,то і вони показували зразки своїх успішних врожаїв ,вироби школярів у дільнях-майстернях .Окрім дитячого будинку і інші школи та будинок піонерів виставляли свої вироби ручної праці,моделювання,вишивки тощо.Особливо мені запамятався комплекс гідроелектростанції ,де було побудовано греблю у вигляді водяної турбінної гідроелектростанції,на якій крутилася турбіна, а від неї йшли дроти електро передач,на стовпах яких горіли маленьки лампочки.Для школярів і дітей різних вікових категорій то було щось особливе.Біля шкільних вистав завжди було багатолюдно ,а деякі школярі були навіть горді за свою школу.
Вспоминаючі далекі роки радомишльської минулості хотів би підкреслити ,що ці вистави мали свій особливий успіх серед жителів району,молоді і школярів,адже ми учні 2 середньої школи мали свої земельні ділянки і під керівництвом вчителя білолгії О.Добровольського намагалися виростити овочі і фрукти подібні до побачених зразків на виставі.Серед працівників колгоспних огородніх бригад і хователів свійських тварин також звищувалися показники виробництва.
Пройшли роки і не все можливо памятати ,адже будучи школярем молодших класів я продивлявся експозиції вистави, але можливо щось і упустив.Хотілося зафіксувати в історії Радомишля білі плями про які радомишляни забули а декотрі і ще і не народилися .Події 50-ти річної давнини тяжко удержати в голові ,без записів,адже час незворотньо зтирає з памяті прожиті роки і ті події ,якими ми прожили у своєму житті.