Únor 2017

Hladomor 1932-1933/Історичне повернення в голодні літа 1932-1933 років

12. února 2017 v 21:46 | Михайло Севрук
Записано зі спогадів членів сім'ї
Відомо, що в голодні роки 1932-1933 років Україна зазнала тотального знищення людського потенціалу у всіх регіонах, які входили в тодішні кордони УРСР. Багато свідків зазначають, що помирало в основному сільське населення. І з цим свідченням можна погодитися, тому що відібравши усі зернові запаси і рештки харчів у населення, тодішня комуністична верхівка винесла вирок українській титульній нації. А то, на повне вимирання без можливості вижити і без допомоги якихось благодійних міжнародних організацій. У містах на великих підприємствах і будівлях робітники отримували обіди. Військові і спец-призначенці також отримували, так звані пайки. Хто прислужував владі у міськвиконкомах, сільрадах, інших урядових організаціях також отримували харчові подачки. Решта України вимирала.
Ганебним фактом є те, що ще на початку 90-х років в Україні факт голодомору замовчувався. Комуністичний функціонер Леонід Кравчук, котрий ставши головою Верховної Ради, а потім і президентом України, проголошував, що він не знає факту голодомору в Україні і відстоював перекривлені історичні постулати кремлівської ідеології. Коли вже весь світ признав голодомор в Україні як злочин проти людства, то російське третє відділення, що сидить у кремлівській фортеці і охороняється приблизно декількома полками спеців, з піною у роті стверджує, що такого не було. Інший злочинець-президент, утік до московського рабства. Цей вихованець донецької шпани, щоб догодити своїм кремлівським паханам, до останнього заперечував факт голодомору в Україні. І сьогодні, після двох революцій гідності, нащадки комуністичних злочинців, які виховані у сім'ях політ-працівників, кагебістів та інших нелюдів заперечують голодомор. Але що нам українцям від цього. Адже майже у кожній сім'ї були жертви голодомору.
Українці досить тонко на генетичному рівні сприймають всю інформацію про голодомор, тому що ця трагедія людства залишила гнітючі непоправимі наслідки на психіку, фізіологію, мораль і ідентичність. І це безумовно мало вплив і на покоління людей, народжених в українських сім'ях від батьків, що пережили страхіття голодних літ 30-х та 40-х років.
Будучи дитиною я постійно чув від батьків, сусідів, родичів, а потім вже і дорослою людиною, про наругу над народом України. Голодомор -це жах, який пережило українське суспільство. В дитинствібачив як мучився від хвороби шлунку мій тато. Коли ж я його запитував від чого він має це захворювання ,то він відповідав, що від голоду . Він розповідав, що коли працював під час голодовки кравцем у артілі індпошиву в Радомишлі, то не було чого їсти. Він годинами, простоявши в праці за кравецьким столом, відчував біль у шлунку. Спасала кварта холодної води. Але тільки та деякий час. Щоб не померти від голоду він поїхав до Києва. За віком це вже була доросла людина, а тому покинувши швейну майстерню, він влаштувався на будівництво залізничної дороги , яка проходила від Київ-Петрівки-Вишгородська-Сирець і далі. Там він працював на грабарних (земельних) працях. Візники на конях підвозили землю, пісок, каміння, а грабарі на тачках вивозили на колійне підвищення і робили висипку, а інші робітники вже потім укладали шпали і укріплювали рейки. Під час колективізації не так просто було хлопцеві із села, знайти працю. Але на його щастя на будівництві залізничної колії прорабом була німка, якій він сподобався і вона погодилася йому допомогти. Якимось чином вона дістала на його ім'я фальшиві (липові) документи і тато почав працювати. Як він потім казав, що працював за юшку. Тато розповідав, що інколи робітники їздили на підводах накладати пісок, який брали для будівництва на Сирці, а якщо конкретно, то до Бабиного Яру. Там у той час було досить сумне і небезпечне місце. Адже там розстрілювали ,, ворогів народу,, а також звозили з усього Києва померлих від голоду людей, котрі прийшовши до Києва в пошуках їжі і були настільки ослаблі, що не могли вже ходити. Цих людей збирали в центрі і на околицах міста напівживих з опухлими руками і ногами. Рани на ногах і руках у них лопались, з яких текла рідина. В Києві влада створювала спеціальні загони, які їздили на автомобілях ,,полуторках,, і підводах і збирали цих помираючих людей, потім ще напівживих відвозили до Бабиного яру, де ті небіжчики помирали , а вже потім засипали у їх у піщаних кар'єрах. В Пущі-Водиці в той час відпочивали комсомольські і комуністичні функціонери. Навіть проводились культурницькі акції серед піонерів і комсомольців. На танцювальному майданчику, огородженим плотом, кожного дня проводилися танці. Тато був свідком цих видовищ. Він казав, що сам не танцював, але слухав як вправно грали два євреї з Подолу на італьських акордеонах різноманітні мелодії і танці.Зі спогадів батька я чув, що дуже багато людей приходило в пошуках їжі із сіл, що були під Києвом. Біля Бессарабського базару, на бульварі Лесі Українки, вулиці Басейній, біля лялькового театру(синагога Бродського ), на Хрещатику, біля Лук'янівського і Подільського базарів, біля Єврейського базару та на багатьох київських вулицях на тротуарах лежали і сиділи тисячі громадян України і ніхто їм не надавав ні медичної допомоги, ні харчів. Спеціальні загони з пов'язками на рукавах накладали їх на підводи і на кузови автомобілів і відвозили помирати.У селах, в яких були померлі всі люди, вивішували чорні прапори. Мій батько розповідав, що бачив такий прапор у селі Нові Петрівці і по одеській дорозі, у селі Гребінки.
На вулиці Шота Руставелі між синагогою Бродського і Кінопанорамою в багато- поверховому будинку на першому поверсі в 30-ті роки була хлібна крамниця, де продавали хліб за картками. В 60-80-ті роки там продавали квіти. В цій крамниці працювала дружина батькового двоюрідного брата, який служив в армії. Його рідного брата вислали до Красноярського Гулагу, який звідти з товаришем утік і більше ніж півроку пробирався тайгою до України. А потім під вигаданим прізвищем працював у шахті в Луганську, аж до другої світової війни. В перший же день війни пішов добровольцем на фронт , назвавши своє справжнє прізвище та ім'я. А після війни його не переслідували. Так той двоюрідний брат у ті роки служив у Києві і мав звання капітана. Проживав на вулиці Госпітальній. Дружина його була росіянка і працювала продавцем у крамниці біля синагоги. Інколи вона мала можливість купити, або якимось іншим чином роздобути буханець хліба і давала моєму татові. Він проживав на квартирі біля Лук'янівського ринку. Сушив хліб на сухарі, їздив поїздом до станції Ірші, а звідти йшов пішки до батьків у село, щоб віддати сухарі. Як він потім згадував, що таким чином допомагав сім'ї вижити. Брати і сестри пережили голодовку, а ось дід, який добровільно став членом колгоспу віддавши землю, худобу та весь реманент помер. Дід був хлібороб і вирощував стільки зерна,що не було можливості його комусь продати. В роки НЕПУ всі перекупники в Радомишлі були євреї. Вони мали суверенне неписане право купувати зерно у гоїв(не євреїв) за щонайменші ціни. Тато розповідав , що хлопчиком їздив на конях із своїм батьком до Радомишля продавати зерно. Наклавши повний віз пшениці як золото, дід їздив від Шмуля ,до Гершка ,від Гершка до Сруля ,від Сруля до Михаля, а потім до Лейби .Усі перекупники заздалегідь перед базаром завжди домовлялися між собою, щоб ніхто не купував за іншу ціну, ніж за ту яку вони виставили. Так об'їздивши тринадцять перекупників він віддавав за мізерну ціну 13 копійок за пуд, тому що потрібно було щось придбати, цукор, цв'яхи ,одяг або взуття для сім'ї. Майже завжди перекупники брали зерно без грошей і говорили, щоб брав у його крамниці все що потрібно на ,,карандаш,, , а коли зерно буде продане,то тоді дістане і гроші. Коли батько приходив у своє рідне село, то наступного дня, або в ночі з'являлися так звані ,,ястрибки,, зі зброєю в руках і відвозили його у міліцію до Потіївки. На той час Потіївка була райцентром.Тримали там його у міліції декілька днів , при цьому проводили допити і запитували, чому не йде до колгоспу і чим він займається. Але він мав роботу на будівництві залізниці в Києві. Тому коли представники міліції зв'язувались по телефону з адміністрацією будівельної контори та отримавши відповідь, що він дійсно там працює, його відпускали. Як потім з'ясувалося, що доносив на нього сусіда, бувший однокласник.
Факти людоїдства і вживання людського м'яса- це факт який однозначно підтверджений, як криміналістами так і самими свідками подій. Бувши не жонатим і проживавши на квартирі, тато розповідав, що одного разу купив на Лук'янівському базарі м'ясо і приніс, щоб господарка приготувала щось із нього. Але вона подивившись на те м'ясо сказала , щоб він його викинув, або віддав собакам. Пізніше вона йому сказала, що то могло бути м'ясо з молодої жінки, адже воно було іншого кольору (світлішого) ніж свинина або яловичина і тому у неї виникла підозра. Віддав тато м'ясо своїм співмешканцям.
Моїй матері в 1932-33 роках було 12 років і проживала вона з батьками на хуторі недалеко Радомишля. Їхній хутір був недалеко цвинтаря, а вірніше між цвинтарем і лісом. Ліс належав моїй бабусі. На землі, на якій господарювала сім'я була сажалка-невеликий ставок, пасіка і стайні та хліви для коней і худоби. Під час голоду люди закопували в землю, зерно, картоплю і всі інші продукти. Так і вони зробили. Закопали зерно і картоплю в лісі. замаскувавши його , щоб не було пізнано, що там проводились якісь земляні праці. Поступово по ночам відкопували і так пережили голод. Хутірське життя мало свої вигоди, тому що не було близько сусідів, які могли б доносити. Але були так звані активісти, від влади, котрі ходили по селах і в господарів забирали не тільки лишки їжі, але все . Ці небезпечні служаки ходили біля хат по садибах і шомполами штрикали в землю. Тільки за те що вони знаходили запаси харчових продуктів могли вислати до Сибіру. Мати розповідала, що одного разу , коли їхня сім'я зварила картоплю в грошику і вечеряли, то прийшли троє і побачивши, що вони вечеряють, кинули картоплю на підлогу і розтоптали ногами. А сім'ю попередили, що коли ще раз подібне стане то будуть покарані. Від тієї доби все робилося під страхом страти життя. Рідня також була голодна і інколи ходили красти харчі один у одного. Вже перед війною, коли вийшов закон про ліквідацію хуторської системи до них на хутір приїхали бандити від влади і попередили , що дають три дні аби покинули хутір. Хату була можливість розібрати і перевезти до близьких сіл або до Радомишля. В попередженні була погроза , якщо протягом трьох днів не покинуть хутір то все спалять.Так влада московських злочинців розправлялася на Україні із землевласниками і господарями, забираючи землю, яку в тяжкій праці купували і обробляли прості селяни.
Людей які зазнали голод і смерть своїх рідних тепер вже майже не має, тому що за віком ці люди також повмирали. Чув від матері своєї дружини, що коли вона була трьохлітньою дитиною у 1933 році ,то досить добре пам'ятає, як помирала її мати. Було літо, а саме влітку у Петрівку найбільш помирало людей. До жнив ще далеко, а їсти не було що? Їли все коріння, з листу лободи варили юшки і т. д. Її мама лежала вмираючі на печі з розпущеним довгим білим волоссям. Лице було червоне і набрякле і смутно дивилося на дитину. Кожного дня до їхньої домівки приїзжав на коні об'їждчик(колгоспний осавула) який зганяв людей до колгоспної праці. Він не вірив що ця жінка помирала, а говорив, що вона здорова червонощока і що її обличчя виглядає ніби кров з молоком. Через три дні її не стало. Дитина ж хотіла вийти на вулицю, але хата була замкнена. Вона дерлася по стіні щоб добратися до вікна , та за віком не могла вилізти. Батько, прийшовши з колгоспної праці живої дружини вже не застав, а маленька дівчинка пережила голод.Aу війну у концентраційному німецькому таборі у м. Проскурові ,тепер Хмельницький помер від голоду і хвороби її батько. Сільська жінка взяла чужу дитину і виховала як власну.
У цьому ж селі сусідська сім'я, у голодні роки 1932-1933 була у іншому стані. Член цієї сім'ї був комірником у колгоспі і займав відповідно адміністративну посаду, за що мав винагороду і отримував буханець хліба на сім'ю. Батько моєї дружини у своїх спогадах розповідає , що він особисто пережив два голоди 32-33- років і 1947 року. У 30-ті роки його батько працював у конторі рахівником , а таким людям давали по одній великій хлібині на тиждень. У їхній сім'ї була тоді добра корова і всі вижили, ніхто не помер. А у 1947 році люди їздили у Західну Україну , а там міняли за різні речі і купували хліб. Його батько туди їздив 15 разів. Вся сім'я вижила у тому страхітті. Люди також їздили на Кавказ і привозили з відти кукурудзу і так виживали. Звичайно ж голод деякі сім'ї переживали, але в той час була дуже велика смертність серед дітей, які помирали від різних захворювань. У їхній сім'ї з 13дітей в живих осталося тільки 7. Тоді все списували на голод.
Все повторювалося в 1947 році. Голод мав цільову ознаку, на знищення українського народу. Багато сімей зазнавши голод у 1932-1933 роки запасалися харчовими продуктами і дехто був підготовлений , а хто не мав можливість, той помирав. Мій дід по материнській лінії помер в радомишльській лікарні у 1947 році від недостатнього харчування, тобто від голоду , але у ці роки вже давали приблизний діагноз смерті. Підтвердження про причину смерті діда наша сім'я змогла отримати тільки аж у 1993 році. Радянські органи накладали табу на всі документи, які могли б свідчити про причинні наслідки керівництва держави СРСР.
Наслідки геноциду та знищення українського народу мають вікову і послідовну історичну спрямованість. Ще до створення первинної стародавньої країни на території Центральної України -Русі прослідковуються завойовницькі війни чужинецьких племен, які грабували маєтки, забираючи харчі та убивали місцеве населення. Відомо, що Україна знаходиться у відкритій географічній площині і практично не захищена такими природними загородами, як гори, моря та інше. Десь читав, що на території сучасної України люди мали досить малу тривалість життя тому, що були весь час у стресовій ситуації від нападів чужинців і від недоїдання. Середня тривалість життя у чоловіків була 45 років. Досить прослідкувати історичний період татаро-монгольський або військові активи османської імперії, котрі також грабували народи України і забирали людей у рабство продаваючі на торжищах світу. А з виникненням московсько -ординського каганату, а потім російської імперії український народ постійно і до сьогодні зазнає військову агресію, грабування і знищення людського потенціалу. Загартованість і уміння виживати у стресових ситуаціях -це невід'ємна і вроджена спадковість народів України. На щастя український ген має досить могутню оновлюючу регенерацію, тому незважаючи на вікове масове знищення людського потенціалу, українці спроможні як Фенікс відновитись у нових поколіннях

Баня(лазня) в Радомишлі.Laznja

5. února 2017 v 23:43 | Sevruk

Так як місто Радомишль за етнічними рисами має багатовекторну поліську складову, то в ньому існує своя неписана мовно-діалектична cуржикова структура висловлювання, коли в розмовній мові можна почути словосполучення сурогатів багатьох мов : української, білоруської, польської, німецької, чеської, турецької, татарської і звісно російської. Мова жителів Радомишля відрізняється від інших районів Житомирської області ,таких як Попiльнянський, Андрушівський , Бердичівський, або скажімо деяких районів Київської області, де українська мова носить в собі актуальні відмінності від мови Радомишльського району.Щоб комусь у Радомишлі прийшло в голову баню назвати лазнею,то з нього усі б сміялися. Просто баня і все.
Для мешканців Радомишля у довоєнний період і після другої світової війни баня була цікавим місцем спілкування, адже за своїм місцерозположенням була побудована в яру між двома пагорбами, де з одного боку був будинок культури, споруда католичного костела, а в давніші часи будова належала до греко- католицької конфесії. А з іншої сторони, на пагорбі за царату було побудоване реальне училище, а потім в 20-80 роках ХХ століття була середня трудова-політехнічна школа № 2, в котрій я навчався 10 років. Директором школи у післявоєнні роки був Стриченко, а потім Жудра.
До бані вниз вели сходи, які були побудовані із двох сторін, а внизу сходились на майданчику перед банею. На виступах, де сходи змінювали свій напрямок стояли паркові лавки, де можна було відпочити, адже дорога до бані була схиляста і стрімка. Для молодої людини її подолати не було проблем, але для літніх людей була проблематична.
Коли і ким в Радомишлі була побудована баня я не цікавився і не досліджував,але за припущеннями баня могла будуватися після того, коли у місті була проведена централізована міська система водомережі і побудована водонасосна станція, а це приблизно (1913 р.) а також побудована водонапорна вежа (башта) та проведена по вулицях міста водомережна сіть , яка надавала можливість вживати воду в домашніх господарствах і для місцевих підприємств. Мабуть тоді і виникла ідея побудови міської бані. У ті часи не було каналізаційної системи , а тому архітектори напланували побудувати баню внизу недалеко річки Тетерів , щоб відпрацьована вода самотужки текла у річку.
Я не пам´ятаю коли, я почав ходити до радомишльської бані, але знаю ,що майже все місто ходило митися туди, адже тоді мало у кого була ванна або душ . До бані ходили всі жителі міста, а також військові міського гарнізону. Баня працювала в четвер для воїнів міського гарнізону, в п´ятницю ходило місцеве начальство, а мешканці міста в суботу.В 50-60 -ті роки ХХ століття ми школярі ходили в суботу до школи. Мій тато завжди чекав на мене і брата, коли ми прийдемо зі школи. Пообідавши йшли до бані, у якій ще й чекали в черзі півгодини, а інколи і годину,щоб тількі увійти ,тому що там була своя пропускна норма ,яка залежала від кількості вільних тазиків і скриньок для одягу, які після того як громадяни роздягалися і складали свій одяг, банник скриньки закривав. Одного з банників пам´ятаю за прізвищем Гончаренко.То був тато моєї однокласниці Зої Гончаренко. Хлопці дали йому прізвисько ,,Бульдожка,, а коли він проходив вулицями Радомишля дражнилися з нього.Це був безобідний чоловік. Для мене непосидющого хлопця найгіршою була доба чекання в черзі, щоб увійти до бані. Дорослі завжди про щось розмовляли.Тут можна було почути всі новини ,які відбувалися в місті або районі,анекдоти та іншу інформацію.Інколи хтось хотів пройти без черги ,тоді всі піднімали галас і не давали можливості порушнику пройти у баню.Чоловіча і жіноча баня мала окремий вхід і там так само стояла черга, щоб увійти до кімнати де була роздягальня із скриньками. У бані була парна ,яка топилася в п´ятницю і тільки в суботу можна було попаритись в ній . Пам´ятаю , що коли малим хлопчиськом заглядав або заходив у парну,то там крехтали від задоволення розчервонілі кремезні тіла радомишлян.Мій тато також належав до любителів пари і мав вже своїх співпарників,котрі довірялися його міцним рукам і березовому вінику ,з яким він спритно управлявся.Так по черзі вони молотили один одного ,а потім набравши у тазик холодної води обливалися. Парники робили декілька заходів, піддаючи свої тіла екзекуційним процедурам пари і березового віника.Інколи парну кімнату чистили.Тоді просили щоб всі вийшли. Відкривали кватирку (віконце ),щоб зайшло свіже повітря, підмітали підлогу, а потім змітали лист який спадав з віників. Помивши полиці, лави та підлогу готували свіжу давку пари.Коли все було прибрано, то чоловіки, які це робили, говорили, щоб всі ховалися за парні сходини або за піч з камінням.Тоді вони з тазика лили воду на розпалені камені- валуни. Вода, попадаючи на каміння, шипіла і перетворювалася в пару та клубами піднімалася до стелі.Зробивши декілька разів оновлення пари парники знову приступали до процедур. Поступово я звикав до цих процедур і моє тіло залюбки досьогодні приймає пару і березовий віник. Всі, хто банився, намилювалися декілька разів з ніг до голови, а з дому приносили своє мило і мочалку. Інколи в душ була черга,тоді набирали воду до тазика і обливалися.Намилившись декілька разів,тіла розтирали мочалками ,інколи самотні чоловіки просили потерти спину, а потім із себе змивали мило. Хто не ходив у парну йшов до дому ,а ті що були заядливими парниками йшли остудити тіла в кімнату для переодягання, а потім знову повторювали паріння.

Досить часто мій тато ходив у баню з сусідом, місцевим лікарем Гарячкіним. А інколи у холодні осінні, або зимові дні сусід брав своїх дітей Геннадія, Володимира і мене з татом і ми всі їхали на автомобілі «Москвич» .То був перший автомобіль вітчизняного виробництва в Радомишлі,тому що інші були тільки трофейні німецькі автомобілі ,, Опель,, .Після парної дорослі брали нас до верхньої чайної чи до ресторану ,адже там були офіціанти. Дорослі сідали в кабіні за ширмою і замовлювали щось випити. Традиційно була то «Московська горілка», головка якої була заліплена білим сургучем.Нам дітям брали ситро, лимонад ,крем-соду, чай або ще якийсь напій .Oфіціантка приносила чай у тонких стаканах з підстаканниками , і цукор- рафінад зелено-синього відтінку, що був досить твердий. Напої були дуже газовані, а при відрижці аж кололо у носі. Дорослі багато не пили, брали четвертушку, на закуску домашню ковбасу, а потім пили чай. Трохи відпочивши після парної, всі сідали у ,,Москвич,, і їхали додому. У нашій сім´ї завжди була субота банний день і не можна було собі навіть уявити, щоб була порушена ця традиція. Не ходили в баню у великі морози, або коли хтось хворів.Признаюся,що інколи не хотілося ходити із за того, що там були великі черги і приходилось довго чекати. У Радомишлі були ще бані на деяких підприємствах ,до яких ходили працівники і їхні сім´ї. Із своїм однокласником Славою Соломатіним я ходив до Сільгосптехніки, де також була парна,але там був мокрий пар, який обпікав тіло, і баня була мала. Митись приходилось завжди швидко, щоб дати можливість іншим людям помитися.За вхід ми не платили.У міській бані коштувало 20 копійок. До 1967 року я ходив до Радомишльської бані, а потім поїхав вчитися до Житомира і ходив до житомирських бань, які мали добрі парні і не було великих черг . Добрі бані були по вулиці Пушкінській, Гагаріна на Смолянці. Взагалі я найбільше ходив до парної на Пушкінській вулиці . Під час проживання у Києві я ходив майже до всіх бань де були добрі парні і сауни. Троїцька на Червоноармійській вулиці, бані на Подолі і Печерську ,біля Пушкінського парку,біля Московської площі,на вулиці Постишева і Чоколовці та на Смолянці. Усі ці бані були для киян не дорогі і мали досить добрий пар. Побудована нова баня в Радомишлі була також добра. В 1968 році я пішов служити до армії ,а після повернення в 70-ті роки баня вже була побудована. У цій бані пар був добрий, не опікав і швидко зігрівав тіло. Все відповідало найкращим стандартам бані чи сауни. З часом все розпалося. У Радомишлі на жаль не має бані.