Печений.

5. listopadu 2006 v 14:17 | © Михайло Севрук. Всі права застережені/Michal Sevruk


Вся людська цивілізація грішить пороками від самого створення світу. У місцях, де є велике скупчення тварин та людей, завжди виникають конфлікти та сутички між власниками. Настають різноманітні ситуації, котрі приводять людей чинити дії не на основі законів, а за інтуіцією. В різні часи та на різних материках виникали навіть війни із-за власництва домашніх та свійських тварин. Одним із таких конфліктів, що привели до війни в прямому значенні слова були події в Америці в кінці 19 століття. І десь приблизно на кінці 19 і початку 20 століття на Поліссі в Радомишльському повіті, а вірніше в селі Чайківка де народився мій тато і проживав рід Севруків мешкав конокрад за призвиськом Печений. Звали його Андрій і був він із простих селян. Жили вони з дружиною невеличкому будиночку. Дітей у них не було і ніхто не памятає відколи Печений почав красти коней. В своєму селі майже не крав. Призвисько Печений дістав від людей тому, що був печений залізом при катуванні за злодійство. А як розповідали люди, злодій був неабиякий. Жодний замок не існував, щоб він його не відкрив. Який злий пес не охороняв би маєток він і його втихомирить.
Багато цікавого я дізнався малим хлопцем, коли до нашого дому приходили сусіди і татові друзі поговорити та поспілкуватися. Довгими зимовими вечорами тато ставив на стіл самовар, єдине, що дісталося татові як спадщина. Весь маєток і землю відібрали совєти під час колективізації, які  безкарно знищували селянство на Україні за розпорядженням Московської влади. Розмови велись про життя колишнє і сьогодення, про 2 світову війну, НЕП, розкуркулювання і колективізацію. Поминали молитвами рідню і сусідів, що загинули у війнах та під час репресій. Люди стали себе почувати вільніше після Хрущовської відлиги .
Одну із таких розповідей про Печеного конокрада почув від тата, який  часто про нього розмовляв з моїм хрещеним батьком Яньом Кулаківським. Його сім'ю також  розкуркулили.
Про один випадок, коли Печений позбувся руки, дуже мені запам'ятався. Це було десь поблизу села Потіївка. На одному із хуторів жила сімя німця-колоніста. Підстерегши, коли сім'я колоніста  Візінгерa  була у полі, Печений, ухопивши граблями за цепа собаку підвісив, щоб той не гавкав та пробрався у стайні. В стайнях ліг у ясла та притрусився сіном і став чекати, коли приведуть коней. Вечором вся родина повернулася із поля. Попорявши скотину та повечерявши  сім'я   лягала спати. Невдовзі стало чути, що у стайнях іржуть жеребці та б'ють копитами. Батько   сказав  одному із синів, щоб той подивився, чому не спокійні коні. Засвітивши лампу він пішов подивитися на коней. Але нічого підозрілого не побачив, повернувся до хати та й ліг спати.Через деякий час коні знову стали бити копитами та іржати.Тоді німець каже синам: "Беріть рушницю та сокири та підемо злодія ловити".Чутка між людьми вже давно ходила, що якась банда краде коней, та ще  вбиває людей. Вийшовши на подвіря побачили собаку яку хтось підвісив за цепа . Сумніву не було.Злодій десь був та треба було його знайти. Відкрили хліви та стайні усі  почали шукати. Накінець   його знайшли в яслах під сіном. Зв'язавши руки та спутавши ноги, злодія винесли на подвіря. Господар сказав жінці, щоб розпалила піч та насмажила багато сала, а гарячий лий щоб зливала в макитру. Коли ж макитра була наповнена більш як до половини її винесли на подвіря. Потім винесли із хліва велику колоду на якій  рубають дрова. Підтягнувши злодія до колоди йому відрубали сокирою праву руку і почали запікати у гарячому салі, щоб не текла кров. Під час кровавого самосуду злодій знепритомнів, і  на нього почали лити холодну воду із криниці. Отямившись просив, щоб не рубали і ліву руку. Злодія положили на віз і вивезли далеко у поле і там залишили. Таким чином Печений позбувся руки. Невдовзі його впіймали і відрубали йому і ліву руку. За крадіж коней і  злочинецькі грабіжи на ньому застосовували всіляки тортури . Пекли тіло гарячим залізом, підвішували ребром за гак, заганяли голки під нігті на ногах та багато іншого, але він не переставав красти. Як він потім сам розповідав, коли був вже досить старий, його три рази висилали на заслання та на каторгу на острів Сахалін і кожного разу він звідти втікав. Сам признавався, що особисто не забив жодної людини, але коли втікав із каторги останній раз їх було троє на плоті. Була погоня і плот почав тонути. Вони змушені були скинути до води свого співвязня, із котрим втікали. Плот таким чином став легший і вони скориставшись великим туманом втекли від тюремної погоні що, гналася за ними на декількох човнах. Жандарми почали вже стріляти та врятував їх туман.
Мій дід Антон також мав можливість на собі особисто пересвідчитися, що Печений був конокрад неабиякий. Одного разу, коли дід із  наймитом  орали землю під яру пшеницю далеко за селом  під Горбильовом, коні та орачі стомилися. І щоб не стомлювати коней їздою до дому, вирішили заночувати на полі . Вранці мали на меті продовжувати орати на цьому ж полі. Насипаливши в рептюхи вівса і напоївши коней накинувши на них попони, щоб не застудилися, оскільки ночі були ще досить холодні. Самі ж, повечеряли і лягли спати на возах,  вкрившись кожухами. Коні були спутані залізними путами і замчені залізними замками. Рано вранці прокинувшись від холоду побачили що немає кожухів, а далі роздивившись і побачили що коней також немає. Дід Антон сказав, що це робота Печеного. Стали міркувати яким чином повернути коней. Прийшовши в село дід і каже бабі Марині, що немає коней. Мабуть їх вкрав Печений. Бабуня Мариня  порадила дідові взяти бутель доброї горілки, дала йому ще й сто карбованців, які в народі звалися катеринками. Дід пішов до Андріїхи дружини Печеного. Віддавши гроші та горілку він сказав, щоб повідомила чоловікові, щоб той негайно повернув коней.Через декілька днів коней повернули. Вранці, коли вся сім'я прокинулася, коні паслися в озимині під вікнами хати. Печений потім розповідав, що коли із коней знімали пута та відводили від возів над кожним сплячим стояли злодії з ломами. Колиб хтось проснувся обидва були б забиті на місті.
Банда Печеного діяла не тільки в Радомишльському повіті, але і в Київському та багатьох інших. Це була одна із злочинецьких банд, що була повˇязана із широким колом інших злочинецьких скупин, котрі співпрацювали в межах України, Бесарабії, Польщі, Угорщини та Румунії. Як свідчив сам Печений доставити добре годованих коней та жеребців до Польщі міг за декілька днів. Після того як коней крали, їх тримали в Радомишлі на відстої та годували і залежно від попиту ночами польовими та лісовими дорогами переганяли в різні регіони. Коні мого діда повернули із під  Новоград-Волинського. Всі інші, що були украдені тисячами як у бідних так і багатих господарів, продавалися на торговищах Бесарабії, Буковини, Одеси, Варшави та по інших містах та селах.
Після революції, коли створювали колгоспи та інші підприємства кожному керівникові надавали коні як транспортний засіб для службових поїздок. Автомобільний транспорт не існував. Я ще пам'ятаю із дитинства як у після-воєнні роки багато директорів їздили на бричках. Правили кіньми чомусь напідпиті кучери, що лаялись як на коней так і на людей. Фактично то були відібрані у людей коні, що перейшли у державну власність. У післявоєнні роки по місту довгенько розвозили хліб по крамницях та інші товари на велитенських конях- ваговозах. Дістались на Україну як трофейна здобич з Німетччини. Коні мали великі та сильні ноги. Маленькі поліські коні у порівнянні з ними були наче поні. Їздові, що ними поганяли одягали їм на очі шори з чорної шкіри. Завжди, коли віз їхав містом по бруківці далеко було чути гуркіт колес та цокання велетенських підков.
Кожний директор мав як він думав найкращих коней.Та й людська натура як ведеться здавна на Україні є трохи хвалькувата. Найкращих коней мав перший секретар райкому партії, потім голова райвиконкому, а потім всі інші. Одного разу Печений, вже будучи старим дідом років за вісімдесят вгледів гарні коні, що стояли в Радомишлі біля суду. Кучера на возі та біля коней не було. Мабуть, грівся в будові бо зима того року була холодна і сніжна. На возі до того ж ще лежав добрий кожух. Скориставшись нагодою, коли на вулиці нікого не було Печений, підібрався до коней, поправив збрую і миттю був на возі. Накинувши кожуха він погнав коней старим шляхом у напрямку до свого рідного села. За короткий час був вже у Чайківці.
Підїхавши до сільради він поставив коні, а потім скинувши кожуха, почвалав додому.
В Радомишлі били на сполох, що в районного судді хтось вкрав коней. Кучер оббігав усі сусідні вулиці, а потім шукав по місту. Але після коней як кажуть на Поліссі тільки смуга стала.
У сільраді, загледівши коней здогадалися що це були за коні, на яких приїхав старий Печений. Голова сільради позвонив у район і дізнався, кому належали коні. Печеного вже ніхто не вислуховував . Вважали стару людину безнадійно хворою, з великим кримінальним минулим. Печений, прийшовши до дому, випивши добру чарку горілки виліз на піч і заснув вже навіки.
Помер старий злодій- конокрад. Немає і коней по селах, що були у господарів як щось найдорожче та заповітне, яке передавалося із роду в рід, із покоління в покоління. Настала доба коли землю орють тракторами а транспортний засіб для перевозу людей і різних товарів використовують автомобіль. Автомобіль це  транспорт і як кінь колись був , має неаби яку ціну. В модерному світі продовжується гірка традиція злодійства і невидно щоб їй був кінець.
 

2 lidé ohodnotili tento článek.

Komentáře

1 потіївка потіївка | 9. listopadu 2010 v 6:17 | Reagovat

Призвіще німця колоніста - Візінгер.Нащадки живуть в Потіївці,Заньках...

Nový komentář

Přihlásit se
  Ještě nemáte vlastní web? Můžete si jej zdarma založit na Blog.cz.
 

Aktuální články

Reklama