Listopad 2006

foto - Радомишль - фото. / Zitomir.studenty muz.ucilste

14. listopadu 2006 v 9:44
nradomysl radomysl radomysl radomysl radomysl radomysl Radojmysl - pivovar 2006 Radomysl -pivna etiketa Radomysl-etiketa piva Psenicnyj … Radojmysl -etiketa piva orchestr radio Ukrajiny koncert v Dáblicích plakat z koncertu v kosteke sv.M… M.Sevruk dechy orchestr radio Ukrajiny houslevá skupina violy a starý bank v Radomysle radomysl radomysl radomysl radomysl radomysl radomysl radomysl radomysl radomysl teterev pivovar reka Mika stary radomysl polliklinika poliklinika nemocnice radomasl-soud Tato +Mama Michal Sevruk-hoboj muj dum v Radomysle Herb Radomsl Rdomysl ul.Prisutstvenna Harbar G. samoplavskij Самоплавський Валер… Minenko Jurij, kontr-tenor Minenko Jurij, kontr-tenor Sevruk,Jelinek Sevruk Michal radomysl radomysl radomysl radomysl radomysl radomysl Vodarna radomysl reka Teteriv radomysl radomysl radomysl Radomysl Radomysl Sevruk Michal Bocvar radomysl pivni etiketa radomysl pivni etiketa pivní znacka radomyslskoho piva Radomysl mlyn na Papirni Radomysl-pivovar Radomyslské Penize Radomysl Radomysl Radomysl ulice Rusanovska Radomysl divadlo Radomysl Radomysl rymokatolicky kostel Radomysl -pohled na mesto z reky… Radomysl 4 lete uciliste Radomysl Radomysl Radomysl bulvar Radomysl gymnazia muzska Radomysl ulice Aleksandrovska Radomysl ulice Prisutstvennaja Radomysl lesní cesta do Radomysla u vnitr kostela sv.Mykoly zidovska skola- poliklinika Nemocnice-likarnja Radomysl cesta na Kyjiv Radomysl- synahoha moderní podoba kos.sv.Mykoly pravoslavny kostel sv.Mykoly obraz -stary Radomysl herb Radomysla moderní

Jevhen Sverstjuk/Євген Сверстюк через призму років/.

12. listopadu 2006 v 13:00 | Sevruk Михайло Севрук
Михайло Севрук
Євген Сверстюк через призму років.

Так склалася доля нашої землі, що населення, яке себе ідентифікує з Україною,її мовою, культурою, живучи в тенетах імперій, в позиції поневолених меншин, не мало змоги протягом багатьох століть розвивати та примножувати свої національні, політичні, економічні, дипломатичні, військові, наукові, освітянські, літературні, культурні, мистецькі та релігійні досягнення.
В новітній період державотворення України, яке фактично починалося з основ будування зовсім нової держави,недостатньо освітянсько-філософських державотворців, які мають певну громадянську та державницьку позицію, кваліфікованих вчених, які б могли в якісно-новій і модерній формі спрямувати філософське мислення молодшого покоління і дати повний аналiз стану розбудови суспільства.
За Радянського Союзу величезний потенціал вчених не звик самостійно і відкрито висловлювати свої думки, а до того ж аналізувати та прогнозувати розвиток політичних та суспільно-економічних явищ було з політичної точки зору на той час, досить небезпечно. Українська інтелігенція не була підготовлена до самого розуміння суті незалежності України, а радянській спосіб мислення цієї більшості, не зміг прийняти факт незалежності України з її подальшим розвитком.Таким чином, на Україні виник вакум філософського та державницького мислення ,який заповнився і продовжує заповню-ватися не зовсім, на мою думку, здоровими істинно патріотичними силами. Головними виразниками ідеології суспільства, її фіософської моралі та духовності є представники українського дисидентського руху.
Одним із них Євген Сверстюк -письменник, яскравий представник сучасної української філософської та публіцистичної думки.
Про пана Є.Сверстюка як людину, українця, вченого, історика не можна сказати одним словом. Істинного громадянина, патріота, його творчість та позицію, Україна ще недостатньо знає. Проживши не легке життя поневірянь в радянських тюрмах та таборах за свою громадянську позицію та літературну діяльність, він не втратив чистоту душі та совість, яку вібрав у себе з материнським молоком.Його життя та мислення, простого волинського хлопця, в процесі життєвих самостудій перетворилось та сформувалось у високоосвіченого вченого-енциклопедиста світового рівня. Без перебільшення його можна назвати патріархом української публіцистики та модерної філософії. Незважаючи на те,що він є президентом Українського ПЕН-клубу, редактором газети " Наша Віра", лауреатом Шевченківської премії та членом комісії ЮНЕСКО "За міжетичну і міжконфе-сійну толерантність" письменник залишається простою, доступною та порядною людиною.
Перше знайомство з публіцистичними роздумами над долею України, українського народу приходили до українців з радіопередач" Радіо Свобода".Протягом багатьох років український слухач має змогу слухати в ефірі живе слово відкрите, глибокомислене,повне правди та самобутності.Коли слухаєш Євгена Сверстюка, отримуєш дійсно позитивний енергетичний заряд, який глибоко проникає в душу.
В багатьох радіопередачах на хвилях " Cвободи" Євген Сверстюк піднімає такі теми як "Духовні тривоги України" "Авторитет церкви,,Духовна криза,, Про гідність,,В обороні правди,,Розгойдані дзвони памяті,,Які ми є українці,,Суворість демократії,,Особи,, та багато інших .Всі теми -це осмислене світосприймання сучасного стану України з його повсякденним життям.Даючи глибокий аналіз та оцінку різних аспектів, автор спирається на весь історичний процес України аж до її сьогодення.
В одному з есеїв - промов у 1969 році "Собор у риштованні" Є.Сверстюк звертається до теми людини та її призначення.Зокрема, він розмірковує:" Щоб залишитись людиною їй потрібні найвищі зусилля розуму й духу.Вона мусить відродитись- щоб зрозуміти, що на ній все лежить- і спадщина предків,і доля землі , вітчизни і людей."Далі Є.Сверстюк говорить,що як ніколи в історії ,кожен має бути
людиною в людстві і почувати себе органічною частиною великого собору людської цивілізації та бути пружним каменем у цьому соборі,шоб самовіддано тримати на собі його споруду".Є.Сверстюк не має на увазі поетизований вселенський Собор, але передусім цілком конкретну властність народу,надійної опори культурного та духовного життя .Він пояснює,що виникає перед кожним різка альтернатива: бути або сином свого народу, або його лукавим наймитом і мародером.
У пошуках свого місця в житті єдинець натрапляє на важіль відповідальності і замислюється над своєю свідомою і не свідомою участю у великих справах сучасності.Фактично вже цілком видно ,що український обиватель активно брав співучасть в процесі суспільної деградації,потуранні руйнівної активності і не розумної волі,що користується нашим мовчанням як знаком згоди.
Далі він підводить нас до моменту де подвиг робить той, хто вихопився зі стану пасивного комформізму і йде за голосом сумління."Обережні- найбезвідповідальніші.Вони знають єдину науку- не встромити пальців у колеса.Байдуже чи ті колеса крутяться вперед і чи взагалі вони щось тягнуть,їм здається,що досить утриматися від нечистих справ і перечекати,доки їх зроблять інші.
Сверстюк говорить ,що нам історія просто на чолі записала всю обережність,пасивність,перечікування і лінь предків,і кожне нове покоління від колиски розплачується за це своєю долею і честю.І заново визбирує духовну спадщину наших донкіхотів серед намулу спадщини рабів.
Торкається Є.Сверстюк нашої історії,тобто історії України і як небезпечно було бути істориком. .Як і у якій формі нам її подавали . Він говорить про українську інтелігенцію, про селянство і його відчуждення від землі, відчуждення від освіти,релігії,звичаїв,вірувань.Але головним каменем і тягарем душі є відчуждення від мови та засилення російськомовної преси, літератури, радіо та телебачення. На жаль і до сьогодні мовне питання на Україаїні є невирішене.Російськомовний інформаційний потік спрямований проти розбудови державності та її майбутнього.
Автор дає оцінку нашим дипломованим співвітчизникам,які не знають історії і не цікавляться нею." Бо що з неї? На загальному тлі той,хто цікавиться історією України,і досі викликає підозру не тільки в чиновників, а навіть у кандидатів історичних наук."
Поступово автор нас підводить до явища бездуховності, національного вихолощення та духовної деградації українців, зокрема, про новий тип керівника від "низу на гору". Про комплекс хамства в керівництві держави, в якому він вбачає соціальне явище, що має спільне соціальне походження.Наводить Є.Сверстюк слова французського історика Мішле ,який колись сказав,що національність,батьківщина -головне в житті.Коли вмирає батьківщина -вмирає все.
Багато років тому ці слова були проголошені в одній з радіопередач на хвилях "Свободи".Нині - Україна самостійна держава з президентсько-парламентською структурою влади.Начебто йде розбудова,але чого і для кого не можливо похопити.Святі слова про державницьке хамство,які сказав колись Є.Сверстюк наповнились сьогодні в повній мірі.Не дай ,Боже ,з хама пана.

Papirnja/Папірня в Радомишлі./

6. listopadu 2006 v 21:20 | Sevruk ( Михайло Севрук )
Михайло Севрук
.
Папірня в Радомишлі.
Папірня- сучасна частина міста Радомишля, бувше село Папірня, яке виникло приблизно в першій половині ХVII століття .Повязане з виготовленням папіру для потреб друкарської справи Київської Печерської Лаври.Мала на той час визначне значення не тільки в історії м. Радомишля, але і всієї України.Адже це була перша папірня/цех/ в центральній та східній Україні, яка виробляла папір для Лаврського монастиря.Фактично із заснуванням папірні в місті Радомишлі на східній та центральній Україні розпочалося книгодрукування.За свідченнями З. Копистецького,які збереглися в проповіді з1618 року, папірня була заснована " коштом не малим на здивування того краю,як річ небувала.Опікунем папірні і містечка був Єлисей Плетенецький, про що говориться в панегірику складеному на його честь О.Миторою і надрукованому в 1618 році: Не мнєй свєдчит Радомисль, з ним Городок сполнє, як доми в них божії збудувались гойнє."
За припущеннями місцевих краєзнавців історії, а також, як зазначено і в працях І. Огієнка,слід вважати Радомисльську папірню однією із перших у центральній Україні. Приблизний час її заснування можна віднести до року 1615що тісно співпадає з початком діяльності Лаврської монастирської друкарні.Але саме заснування та облаштування папірні ймовірно слід віднести до більш раннього періоду.На основі письмових спогадів, які датуються 1609 роком,де згадується про перебування Єлисея Плетенецького в Радомислі,коли він зі своїми підручними з Радомисля та Василькова відібрав у І.Камінського захоплені маєтки Заруддя,Унин і Воробївичі.
Папірня в місті Радомислі на той час була не перша і не єдина.На час виникнення Радомисльської папірні вже існувала папірня Кмеллера у місті Львові з 1590 року. У місті Острозі князі Острожські також мали папірню і заклали свою властну друкарню, в котрій друкували окрім релігійних книг і світські.
Папір в радомисльській папірні ,як відзначає Ф. Тітов, не був високоякісний, темний, сіруватого відтінку, але дуже міцний.Про високу продуктивність папірні свідчить те,що лаврська друкарня швидко стала найпродуктивнішою в Україні.На протязі перших восьми років свого існування лаврська друкарня видала та надрукувала більше книг,ніж було видано та надруковано по всій Україні. Друкарня видавала в основному теологічні книги та книги для церковного повсякденного вжитку.На кожному аркуші паперу, виданих книг,виразно проглядаються філігранні водні знаки радомисльської папірні з гербом Єлисея Плетенецького.Після його смерті герб Зіновія Копистецького.
Видання першої книги в Києві тісно пов'язане з ім'ям видатного українського православного, церковного і культурного діяча Єлисея Плетенецького.
20 грудня 1616 року в Києві було видано першу книгу - Часослов. У 1616-1624 рр. Є. Плетенецький видав 11 значних творів релігійного, історичного та полемічного характеру. Зокрема Антологіон (1619), Номоканон (1620, 1624), Служебник (1620). Протягом XVI-XVII ст. друкарні засновуються в багатьох містах України. Збільшився випуск нових книжок. Так, Львівська друкарня в 1591-1622 рр. видрукувала 13 книжок, Острозька - за 1574-1595 рр. - 18 книг, Київська - за 1615-1630 рр. - 40 книг, серед яких значну частину складали монументальні твори на 500-1500 сторінок.
Ієромонах Пантелеймон Кохановський, наглядав за її роботою на протязі всього існування , від самого виникнення .Він був високоосвічений церковний діяч і авторитетна особистість,справжній патріот України,який зокрема, в 1654 році був одним їз тих церковних діячів ,що відмовилися присягати російському цареві. Для виробництва папіру були також залучені спеціалісти та майстри папірництва із-за закордону.
В історичній літературі висловлюються думки про нерегулярність функціонування папірні в XVII столітті, з огляду на відсутність документальних свідчень.О.Мацюк підтримує припущення деяких дослідників про існування папірні в м. Радомислі лише до 1648 року,проте в працях І.Огієнка висловлюється припущення,що папірня працювала і в ХVIII столітті.Подібні думки про роботу папірні в м. Радомислі висловлює і польська історіографія.
Українські історики М.Грушевський,І.Крипянкевич,І.Огієнко в своїх історично-дослідницьких працях неодноразово звертаються до історичних подій тієї доби і конкретно про м. Радомисль і папірню
Навколо Радомисльської папірні виникло село,яке дістало назву Папірня і було самостійною адміністративною одиницею аж до 60 років ХХ століття, коли зєдналося з Радомишлем і стало його предмістям.На початку ХХ століття на руїнах папірні було побудовано триповерховий млин.Господарем млина був інжинер Пікарський .Автором проекту і архітектором був Тарасов Костятин Костятинович,який вживав в своїй творчості форми неоренесансу і неоросійського стильового напрямку.
За його проектами в 1888 - 1892 pp. були збудовані:
Мурована тюрма на 300 чоловік в Бердичеві,
Триповерховий млин в м. Радомислі на Київщині,
Триповерховий і чотириповерховий житлові будинки в Києві,
Надбудова 3-го поверху пансіону гр. Левашової,
Розширення Фундуклеївської жіночої гімназії з влаштуванням актового залу і домової церкви,
Ремонт споруд Києво-Покровського жіночого монастиря і будівництво навколо нього мурованої огорожі,
Мурований двоповерховий з підвалом будинок у Китаївському монастирі біля Києва.


Діяльність папірні припадає на період піднесення Радомисля до першої половини
Х VII століття і пояснюється це з відродженням православної церкви та релігійно-культурним пробудженням Києва за часів Є. Плетенецького,Й.Борецького та П.Могили.Радомисль опинився на той час поза межами конфесійної боротьби ,яка виникла після Берестейського собору 1596 року.Землі біля нього та величезні лісові угіддя належали Києво-Печерскій лаврі та монастирю.Петро Могила -Київський митрополит часто відвідував Радомисль і є припущення ,що там находилась його літня резиденція, саме в період його боротьби за митрополичий престол з І. Копинським..Вказує на це, зокрема ,його переписка з іншими духовними та адміністративними особами того часу.Збереглося біля 80 листів, які П.Могила писав у Радомислі.Ось один із них:лист до Павла Ставецького із запрошенням прибути до Києва на урочистості вступу у володіння митрополією і освячення Софії Київської.Лист закінчується підписом митрополита : В Радомислю, в день святих Петра і Павла, року 1663.
Папір доставляли до першої друкарні на Київській землі з Радомисля до Києва по річці Тетерів.
ПЕРША КИЇВСЬКА ДРУКАРНЯ
Київ відіграв важливу роль у поширенні книгодрукарства, розвитку мистецтва оформлення книг, поліграфічної техніки. В 1615 р. в Києво-Печерській лаврі було засновано типографію, перша друкована книги якої - "Часослов" побачила світ у 1616 році. Протягом короткого часу навколо друкарні утворився гурток вчених, просвітителів, письменників. Активну роль у ньому відігравали Захарія Копистенський, Памва Беринда, Лаврентій Зизаній, Тарасій Земка та багато інших.
Книжкову продукцію друкарні Києво-Печерської лаври можна поділити на кілька тематичних напрямків:
1. Церковно-службова література
2. Богословська
3. Навчальна
4. Світсько-полемічна література та віршовані твори
Більшість видань складала церковно-службова література. У Києві кількома виданнями вийшли "Служебник", "Псалтир", "Номоканон", "Тріодь", "Акафіст" тощо. Характерною особливістю було намагання видавців наблизити книги до читача, шляхом перекладу деяких розділів на мову, близьку до розмовної. Діячі вже згаданого київського гуртка переклали та відредагували "Бесіди Іоана Златоуста на 14 послань св. ап. Павла" (1623 р.) та "Бесіди Іоана Златоуста на дії св. апостолів" (1624 р.). У 1625 р. в Лаврській друкарні було видано ще один значний богословський твір "Тлумачення Андрія Кесарійського Апокаліпсису Іоана Богослова". Видання богословських книг було одним із засобів боротьби проти католицизму і уніатства. Великою популярністю користувалось "Євангеліє вчительне" (1637 р.) - збірник повчань у недільні дні, вибраних із творів Іоана Златоуста.
Лаврська друкарня видавала і навчальні книги. Поряд з "Часословом" друкарня видала "Лексікон слав'янороскій", який уклав Памва Беринда.
Більшість видань друкарні виходило давньослов'янською мовою, але друкувались книги й іншими мовами.
Видання Києво-Печерської друкарні відзначались високою поліграфічною технікою. Більшість з них, особливо богословські твори, видавались в аркуш. Такі книги мали парадний вигляд, а, отже, і коштували дорого. Книги, які були розраховані на більш масовий вжиток - "Часослов", "Псалтир", "Лексікон", віршована література друкувалась в піваркуша. Лаврські видання починались з титульного аркуша, прикрашеного гравюрами на сюжет книги. Крім назви книги, на ньому зазначались рік і місце видання. Зі зворотньої сторони вміщувались герб меценатів, які матеріально підтримували друкарню, і вірші, котрі тлумачили геральдичні знаки. Як правило, книги супроводжувались передмовами, присвятами, післямовами.

Studna/Капличка /

5. listopadu 2006 v 14:21 | Sevruk Michal ( Михайло Севрук)
Капличка.
Малим хлопцем, скільки себе памятаю, майже кожного дня до нашого дому приходили чужі люди. Тато був кравець.Він шив та лагодив одяг для всієї околиці і ось таким чином завжди була присутність дюдей у нашому домі, котрі годинами балакали про все.Починаючі політикою і кінчаючі всілякими пригодами,що з кимось трапились у житті.
Частим гостем була покійна сусідка та кума моїх батьків тітка Льонька,як її вісі звали. Хоч вона й була проста собі жінка, але багато дечого знала.Займалася вона фарбуванням домотканних килимів, які люди ткали самі по селах,а потім запрошували її щоб вона пофарбувала.Таким чином вона була та людина, котра звалася б соьгодні підприємець.По фарбу вона їздила до Києва.Купувала в крамничці напроти Житноьго ринку на Подолі. Фарбувала вона килими та доріжки на підлогу виткані як з вовни, так і льону, а то і з простих ганчірок .Були то бідні повоєнні роки.Щоб вернути гроші за дорогу до Києва та назад, та ще вторгувати якусь копійчину, вона на місцевому базарі купувала яйця,молоко,сметану та сир за дешевими цінами, а продавала у Києві вже за дрожчими.І з цоьго мала зиск.У Києві вона мала четверо одружених дочок та онуків.Провідавши рідних та закупивши все, що було потрібно поверталася до дому.Возила все вона у великій плетеній з рогожі корзині.Таких корзин вже не виробляють.На замовлення моїх батьків та сусідів привозила з Києва копчені та засолені в ящиках оселедці, лікарську ковбасу, французські булочки та інші доброти, смак котрих памятаю й до сьогодні.Тітка Льонька знала дуже багато цікавих та займавих пригод,що довідалась у своєму житті від різних людей.До балаканини бралась не кваплячись,по-малу. Завжди лускала гарбузове насіння, пригощаючі нас дітей.Найкраще місце для слухання була піч. Я з великим нетерпінням чекав на ці слухання.Одну з таких пригод вона розповідала декілька разів.І вона мене, малого хлопця дуже вразила.
Місцевість, де мешкала наша родина була на окраї міста Радомишля. В кінці садиби була лука з болотом, а посередині протікав рівчак,що має якусь дивну назву Черча. За переказами в старі часи на місці де протікає рівчак протікала річка.А на Верхній вулиці, де є місток був перевіз,бо місцевість є болотиста і вбрід не можливо було перейти та й небезпечно.Нижче по течії був водяний млин,до якого з відусіль зїзджалися місцеві люди змолоти муки та довідатись,що нового робиться на білому світі.На перевозі зкупчувались різні люди, як місцеві хлібороби так і купці.Були і сліпі музикиканти бандуристи - кобзарі , священики, монахи .Переправлялися і військові загони як козацькі так і посполиті. Багато земель та лісів поблизу Радомишля належали Київо-печерській лаврі. Була тут заснована папірня, котра виробляла папір про Лаврську друкарню.
Одного разу на свято Ільї на перевозі переправлялись три монахи, котрі везли на возі папір.При собі мали книги Святого письма та ікону Миколи Чудотворця.Зненацька виникла велика злива з громами та блискавкою.Небо затьмарилось та почорніло.Все живе притихло, тільки стихія владла навкруги.Серед білого дня настало темно як у ночі.Грім лунав як перед кінцем світу.Тисячі блискавок вогненними різками полосовали небо.Могутньої сили вітер, та вал води, перевернув паром.І віз з людьми впав в бурхливі води.Монахи співали псалм Слава у Вишніх.І зцими словами пішли під воду.Через декілька днів ,коли води вгамуалися тіла втоплених монахів виплили далеко у водах ріки Тетерів.Ікону Миколи Чудотворця вже ніколи не було знайдено.Тіла утоплеників похоронили і про цю негоду,котра трапилася на перевозі всі забули . Річка обміліла.
На місті перевозу був збудований міст.Млин був у занепаді і його поглинуло болото,котре заросло верболозами та очеретом.Країна була у занепаді та Руїні. Пройшло багато часу від тієї доби. На початку 20 століття,а вірніше в році 1913, коли місто розросталося і була потреба з водопостачанням. Проектанти , на тому місті, де був за переказами перевіз, запланували будівництво водокачки.Для робітників, котрі там працювали було викопано декілька криничок, щоб могли брати воду для особистого вжитку. Одна й до сьгодні ще є обіч шляху.Друга капличка була під великою вербою метрів з двісті праворуч від шляху.Знаходилась вона потім на території водокачки.На дні каплички било могутнє джерело.Вода завжди була мягка і дуже смачна та темного кольору.Малими хлопцями з друзями я часто пив у спекотні дні з неї воду.І завжди дивилися на дно,котрого ніколи не бачили.Подорожні люди в буденні дні,або в неділю ,коли верталися з місцевого базару завжди зупинялися,щоб напитися джерельної води.
Після того,як йшли праці по завершенню будівництва на свято Іллі,а монахи як раз втопилися в цей день.Від каплички було чути трьох голосий спів псалму Слава у Вишніх.Це приманювало прохожих і разом з тим лякало.Якщо хтось наближався до каплички, спів пропадав,а на поверхні води зявлялась ікона Миколи Чудотворця. Якщо хтось хотів її взяти до рук, то вона занурювалася глибше до води і не можливо її було достати.Місцеві люди декілька років мали змогу це явище споглядати та проживати,аж до тієї пори, поки не позвали місцевого батюшку.Йому розповіли про втоплених монахів та ікону і про все ,що трапилося на цюму місті.Коли ж наступного року прийшло свято Іллі, батюшка посвятив капичку і відправив панахіду за утоплених.А від тієї доби вже ніхто не чув ,щоб щось подібне відбувалося біля тієї каплички
Від тієї пори,коли я слухав затамувавши подих цю розповідь пройшло багато часу. На місці бувшої водокачки побудовані інші споруди.Воду місто бере з глибинних скважин.Міст декілька разів був збудований новий,тому що його зносили води від літніх злив.На тому місті ,де стояв колись млин лука.Місце це видно,бо там є пагорб.Колись пробував там копати і знайшов залишки будівлі та черепки від посуду.Річка перетворилася у рівчак з болотистими берегами та сотнями різноманітних трав та квітів,порослими кущами верболозу,очерету та вільхи.
В дитячі роки завжди приворожувало те місце таємними спогадами з далекої минулості.
Записав з особистих спогадів Михайло Севрук в
Празі 23.05. 2004 року.

Печений.

5. listopadu 2006 v 14:17 | © Михайло Севрук. Всі права застережені/Michal Sevruk


Вся людська цивілізація грішить пороками від самого створення світу. У місцях, де є велике скупчення тварин та людей, завжди виникають конфлікти та сутички між власниками. Настають різноманітні ситуації, котрі приводять людей чинити дії не на основі законів, а за інтуіцією. В різні часи та на різних материках виникали навіть війни із-за власництва домашніх та свійських тварин. Одним із таких конфліктів, що привели до війни в прямому значенні слова були події в Америці в кінці 19 століття. І десь приблизно на кінці 19 і початку 20 століття на Поліссі в Радомишльському повіті, а вірніше в селі Чайківка де народився мій тато і проживав рід Севруків мешкав конокрад за призвиськом Печений. Звали його Андрій і був він із простих селян. Жили вони з дружиною невеличкому будиночку. Дітей у них не було і ніхто не памятає відколи Печений почав красти коней. В своєму селі майже не крав. Призвисько Печений дістав від людей тому, що був печений залізом при катуванні за злодійство. А як розповідали люди, злодій був неабиякий. Жодний замок не існував, щоб він його не відкрив. Який злий пес не охороняв би маєток він і його втихомирить.
Багато цікавого я дізнався малим хлопцем, коли до нашого дому приходили сусіди і татові друзі поговорити та поспілкуватися. Довгими зимовими вечорами тато ставив на стіл самовар, єдине, що дісталося татові як спадщина. Весь маєток і землю відібрали совєти під час колективізації, які  безкарно знищували селянство на Україні за розпорядженням Московської влади. Розмови велись про життя колишнє і сьогодення, про 2 світову війну, НЕП, розкуркулювання і колективізацію. Поминали молитвами рідню і сусідів, що загинули у війнах та під час репресій. Люди стали себе почувати вільніше після Хрущовської відлиги .
Одну із таких розповідей про Печеного конокрада почув від тата, який  часто про нього розмовляв з моїм хрещеним батьком Яньом Кулаківським. Його сім'ю також  розкуркулили.
Про один випадок, коли Печений позбувся руки, дуже мені запам'ятався. Це було десь поблизу села Потіївка. На одному із хуторів жила сімя німця-колоніста. Підстерегши, коли сім'я колоніста  Візінгерa  була у полі, Печений, ухопивши граблями за цепа собаку підвісив, щоб той не гавкав та пробрався у стайні. В стайнях ліг у ясла та притрусився сіном і став чекати, коли приведуть коней. Вечором вся родина повернулася із поля. Попорявши скотину та повечерявши  сім'я   лягала спати. Невдовзі стало чути, що у стайнях іржуть жеребці та б'ють копитами. Батько   сказав  одному із синів, щоб той подивився, чому не спокійні коні. Засвітивши лампу він пішов подивитися на коней. Але нічого підозрілого не побачив, повернувся до хати та й ліг спати.Через деякий час коні знову стали бити копитами та іржати.Тоді німець каже синам: "Беріть рушницю та сокири та підемо злодія ловити".Чутка між людьми вже давно ходила, що якась банда краде коней, та ще  вбиває людей. Вийшовши на подвіря побачили собаку яку хтось підвісив за цепа . Сумніву не було.Злодій десь був та треба було його знайти. Відкрили хліви та стайні усі  почали шукати. Накінець   його знайшли в яслах під сіном. Зв'язавши руки та спутавши ноги, злодія винесли на подвіря. Господар сказав жінці, щоб розпалила піч та насмажила багато сала, а гарячий лий щоб зливала в макитру. Коли ж макитра була наповнена більш як до половини її винесли на подвіря. Потім винесли із хліва велику колоду на якій  рубають дрова. Підтягнувши злодія до колоди йому відрубали сокирою праву руку і почали запікати у гарячому салі, щоб не текла кров. Під час кровавого самосуду злодій знепритомнів, і  на нього почали лити холодну воду із криниці. Отямившись просив, щоб не рубали і ліву руку. Злодія положили на віз і вивезли далеко у поле і там залишили. Таким чином Печений позбувся руки. Невдовзі його впіймали і відрубали йому і ліву руку. За крадіж коней і  злочинецькі грабіжи на ньому застосовували всіляки тортури . Пекли тіло гарячим залізом, підвішували ребром за гак, заганяли голки під нігті на ногах та багато іншого, але він не переставав красти. Як він потім сам розповідав, коли був вже досить старий, його три рази висилали на заслання та на каторгу на острів Сахалін і кожного разу він звідти втікав. Сам признавався, що особисто не забив жодної людини, але коли втікав із каторги останній раз їх було троє на плоті. Була погоня і плот почав тонути. Вони змушені були скинути до води свого співвязня, із котрим втікали. Плот таким чином став легший і вони скориставшись великим туманом втекли від тюремної погоні що, гналася за ними на декількох човнах. Жандарми почали вже стріляти та врятував їх туман.
Мій дід Антон також мав можливість на собі особисто пересвідчитися, що Печений був конокрад неабиякий. Одного разу, коли дід із  наймитом  орали землю під яру пшеницю далеко за селом  під Горбильовом, коні та орачі стомилися. І щоб не стомлювати коней їздою до дому, вирішили заночувати на полі . Вранці мали на меті продовжувати орати на цьому ж полі. Насипаливши в рептюхи вівса і напоївши коней накинувши на них попони, щоб не застудилися, оскільки ночі були ще досить холодні. Самі ж, повечеряли і лягли спати на возах,  вкрившись кожухами. Коні були спутані залізними путами і замчені залізними замками. Рано вранці прокинувшись від холоду побачили що немає кожухів, а далі роздивившись і побачили що коней також немає. Дід Антон сказав, що це робота Печеного. Стали міркувати яким чином повернути коней. Прийшовши в село дід і каже бабі Марині, що немає коней. Мабуть їх вкрав Печений. Бабуня Мариня  порадила дідові взяти бутель доброї горілки, дала йому ще й сто карбованців, які в народі звалися катеринками. Дід пішов до Андріїхи дружини Печеного. Віддавши гроші та горілку він сказав, щоб повідомила чоловікові, щоб той негайно повернув коней.Через декілька днів коней повернули. Вранці, коли вся сім'я прокинулася, коні паслися в озимині під вікнами хати. Печений потім розповідав, що коли із коней знімали пута та відводили від возів над кожним сплячим стояли злодії з ломами. Колиб хтось проснувся обидва були б забиті на місті.
Банда Печеного діяла не тільки в Радомишльському повіті, але і в Київському та багатьох інших. Це була одна із злочинецьких банд, що була повˇязана із широким колом інших злочинецьких скупин, котрі співпрацювали в межах України, Бесарабії, Польщі, Угорщини та Румунії. Як свідчив сам Печений доставити добре годованих коней та жеребців до Польщі міг за декілька днів. Після того як коней крали, їх тримали в Радомишлі на відстої та годували і залежно від попиту ночами польовими та лісовими дорогами переганяли в різні регіони. Коні мого діда повернули із під  Новоград-Волинського. Всі інші, що були украдені тисячами як у бідних так і багатих господарів, продавалися на торговищах Бесарабії, Буковини, Одеси, Варшави та по інших містах та селах.
Після революції, коли створювали колгоспи та інші підприємства кожному керівникові надавали коні як транспортний засіб для службових поїздок. Автомобільний транспорт не існував. Я ще пам'ятаю із дитинства як у після-воєнні роки багато директорів їздили на бричках. Правили кіньми чомусь напідпиті кучери, що лаялись як на коней так і на людей. Фактично то були відібрані у людей коні, що перейшли у державну власність. У післявоєнні роки по місту довгенько розвозили хліб по крамницях та інші товари на велитенських конях- ваговозах. Дістались на Україну як трофейна здобич з Німетччини. Коні мали великі та сильні ноги. Маленькі поліські коні у порівнянні з ними були наче поні. Їздові, що ними поганяли одягали їм на очі шори з чорної шкіри. Завжди, коли віз їхав містом по бруківці далеко було чути гуркіт колес та цокання велетенських підков.
Кожний директор мав як він думав найкращих коней.Та й людська натура як ведеться здавна на Україні є трохи хвалькувата. Найкращих коней мав перший секретар райкому партії, потім голова райвиконкому, а потім всі інші. Одного разу Печений, вже будучи старим дідом років за вісімдесят вгледів гарні коні, що стояли в Радомишлі біля суду. Кучера на возі та біля коней не було. Мабуть, грівся в будові бо зима того року була холодна і сніжна. На возі до того ж ще лежав добрий кожух. Скориставшись нагодою, коли на вулиці нікого не було Печений, підібрався до коней, поправив збрую і миттю був на возі. Накинувши кожуха він погнав коней старим шляхом у напрямку до свого рідного села. За короткий час був вже у Чайківці.
Підїхавши до сільради він поставив коні, а потім скинувши кожуха, почвалав додому.
В Радомишлі били на сполох, що в районного судді хтось вкрав коней. Кучер оббігав усі сусідні вулиці, а потім шукав по місту. Але після коней як кажуть на Поліссі тільки смуга стала.
У сільраді, загледівши коней здогадалися що це були за коні, на яких приїхав старий Печений. Голова сільради позвонив у район і дізнався, кому належали коні. Печеного вже ніхто не вислуховував . Вважали стару людину безнадійно хворою, з великим кримінальним минулим. Печений, прийшовши до дому, випивши добру чарку горілки виліз на піч і заснув вже навіки.
Помер старий злодій- конокрад. Немає і коней по селах, що були у господарів як щось найдорожче та заповітне, яке передавалося із роду в рід, із покоління в покоління. Настала доба коли землю орють тракторами а транспортний засіб для перевозу людей і різних товарів використовують автомобіль. Автомобіль це  транспорт і як кінь колись був , має неаби яку ціну. В модерному світі продовжується гірка традиція злодійства і невидно щоб їй був кінець.

Radomysl cerkva/ Святого Миколи- чудотворця

5. listopadu 2006 v 11:21 | Michal Sevruk







Церква Святого Миколи у місті Радомишлі
В другій половині ХІХ століття в Радомишлі(Радомислі) була побудована церква на честь Святого Миколи-чудотворця.Закладання церкви відбувалося в 1780 році митрополитом уніатської церкви І. Смогоржевським ще за доби, коли Радомисль був стольним містом уніатської митрополії.Після третього поділу Польщі в році 1795 почалося тотальне переслідування та неприховане нищення уніатської церкви на Україні російським царизмом.Ліквідувавши митрополичу резиденцію в Радомислі царизм при допомозі Московської митрополії чинив справжній геноцид проти українських священників та громадян.Церковні споруди,маєтки автоматично переходили під юрисдикцію православних конфесій.Землі та маєтки дарувалися поміщикам,генералам та полковникам російської армії. Радомисль був оголошений повітовим містом Імперії Волинського намісництва.Будівництво церкви було припинено аж до 1864 року. Нажаль, конкретної дати побудови церкви ні в церковних ,ні в державних архівах не існує.Важливим свідченням є праці українського краєзнавця Похилевича який датує 1864-1879 р.р.Перша дата (1864р.) згадується Похилевичем ,як початок будівництва.Друга (1789р.),саме тоді в Радомислі був похований камер-юнкер його Імператорської величності надвірний радник В.В. Синельников.Поховання здійснилося на цвинтарі біля церкви 22.04.1879 р.
В 1864 році в Радомишлі(Радомислі) розпочалося будівництво кам'яного храму. Терміни будівництва співпали з будуванням у Києві Володимирського собору,i тому розписи радомишльського храму схожі по техніці живопису із живописом київського собору. Розписував обидві культові споруди видатний російський маляр Васнєцов iз своїми учнями. I таким чином припускається можливість, що радомишльська церква була своєрідною творчою майстернею, де робилися попередні ескізи та планувалися експозиції, a потім пізніше втілювалися в київській споруді.Приміром ,портрет княгині Ольги,Феодосія Печерського,княгині Євдокії,композиції -,,Богородиця,, ,Бог - слово,, є абсолютто однаковими.
Церква Святого Миколи за комуністичної доби була закрита.Велику дзвіницю окрасу міста було розібрано,а в церкві зробили зерносховище.Відродилась церква як не дивно за німeцької окупації в роки другої світової війни. Нині церква Святого Миколи конфесійно підлягає російській православній церкві Московського патріархату, а місцеве населення продовжує ще й досьогодні славити Бога на рідній землі в незалежній державі Україна мовою окупанта.

Сучасний Радомишль розташований на півночі України в поліській зоні.Край з давніх часів славиться своїми лісовими масивами,багатющим рослинним та тваринним світом. Ріки Полісся, протікаючи великими лісовими масивами, створують неповторний ландшафт. Мабуть завдяки вигідному географічному розміщенню та розкішній фауні і флорi древлянські племена заклали Городище i стали селилися на берегах мальовничих річок Тетерів та Мика. З давніх часів і до сьогодні головним заняттям поліщуків стали мисливство,рибальство,збирання меду та деревообробка.

Наприкінці ІХ ст. місцевість між двома річками, отримало назву Микгород - на честь річки Мика. Згодом назва змінилися на Мичеськ, а пізніше - Мисько над Тетеревом. З Радомишлем тісно пов'язано ім'я Київської княгині Ольги. За однією з версій, саме звідси вона випустила голубів із тліючими паличками на Коростень, щоб помститися коростенчанам за смерть її чоловіка князя Ігоря. І хоча це всього лише версія, проте з кінця XVIII ст. і до сьогодні на гербі міста були зображені три голуби зі смолоскипами. Щоправда, в наші часи на дещо зміненому гербі голуби тримають зелені гілочки, але тема княгині Ольги все одно залишилась тут домінуючою.


У другій половині XVIII ст. Радомишль стає адміністративним центром уніатських єпископів. Приміщення консисторії збереглося і до наших днів.За роки російської присутності тут були розміщені військові казарми, тепер знаходиться середня школа, яка носить імя Вячеслава Чорновіла.
Сучасний Радомишль органічно поєднує в собі майже незайману красу поліської природи та сучасний промисловий розвиток. Тут знаходиться один із найбільших у країні пивних заводів, що випускає відоме радомишльське пиво. Також місто займається і традиційною для Полісся деревообробною промисловістю.

Проте, Радомишль все ж залишається тихим українським містечком із населенням у півтора десятка тисяч. І головним заняттям його жителів залишається сільськогосподарська праця. Знаходячись між Києвом і Житомиром, Радомишль має спільні риси і з одним, і з другим містом. Так, головна вулиця тут має таку ж назву, як і старовинна вулиця столиці - Велика Житомирська.
Розташований на берегах Тетерева і Мики, оточений з усіх боків густим лісом, сьогодні Радомишль є однією з найяскравіших і найбагатших сторінок нашої історії. Ці землі приймали у себе великих князів, тут вперше в історії південно-західної Русі вивчали мистецтво виготовлення паперу. За володіння цими краями у різні часи боролися монголо-татари, литовці, поляки та німці.

Але, переживши потрясіння минулих епох, нинішній Радомишль залишається тихим українським куточком, де хочеться залишитися довше, щоб помилуватись красою річкових порогів та величчю вікового лісу.
Єдина в місті церква прикрашає його центральну площу. Тут, як і в тисячах інших храмів, звершується постійна молитва за мир, за спокій та за добробут нашого боголюбивого народу. Прохаючи у Господа та Небесної Цариці милості, ми в той же час маємо бути безмежно вдячні Творцеві за те, що саме для нас Він створив красу на землі, щоб ми, споглядаючи неповторність земної природи, могли би краще пізнати велич її небесного Творця.

Ті, хто сьогодні приїздить у Радомишль, можуть водночас ознайомитися і з сучасними досягненнями цивілізації, і з пам'ятками давнього минулого.

Radomysl /A.E.Маконовецкий - был клезмером, скрипачом

5. listopadu 2006 v 9:52 | Michal Sevruk(CEBPYK)
XIX столетия вырисовывается из цитировавшихся воспоминаний Маконовецкого.
А.-Е. Маконовецкий родился в 1872 году в местечке Хабно бывшей Киевской губернии. "Отец мой, - пишет Маконовецкий, - был клезмером, скрипачом. Жил он в местечке Брагине бывшей Минской губернии и играл с местными клезмерами, потом женился на девушке из Хабно и туда переехал. Здесь он подучился у местного органиста нотам, собрал несколько молодых людей, обучил их игре на разных инструментах и таким образом создал хабенскую капеллу (в 1858 г.). Отца моего звали в местечке Исроэль-скрипач. Он был не только скрипачом, но и часовых дел мастером, цирюльником, стекольщиком и, кроме того - бедняком. Несмотря на это, он брал к себе детей других бедняков и обучал их музыке".
Сам Авраам-Егошуа начал учиться игре на скрипке в возрасте семи лет у отца. И сразу же, семи лет от роду, он начал играть в капелле отца на бубне. В восемь лет он уже получал за игру на свадьбе копеек 30-40. Позже он начал играть партию второй скрипки и получал уже 60 копеек за свадьбу. Когда же мальчик подрос, отец отдал его на два года в обучение в местечко Малин (бывшей Киевской губернии) к клезмеру Арону-Мойше Сиротовичу, скрипачу, который, как отмечает Маконовецкий, играл лучше его отца. Сиротович, который, кстати, тоже имел еще одну профессию - был стекольщиком, должен был обучать его и кормить, а по окончании двухлетней учебы отец Маконовецкого должен был уплатить Сиротовичу 50 рублей. "Я зарабатывал ему деньги, - пишет Маконовецкий про то время, - он научил меня играть танцы, и я был у него вторым скрипачом. По нотам, печатным школам он меня не обучал, кормил тоже плохо, и я голодал. Играть в доме он мне не разрешал, а если какой-нибудь [...] музыкант-любитель иногда [приносил печатную школу и] показывал мне ноты, приходилось прятаться в старом сарае: я пробил там дырки в прогнивших стенках, для того чтобы проходил свет и я мог читать ноты. Так я мучился и голодал год и пять месяцев". Жить так дальше ему стало невмоготу, он ушел от Сиротовича и переехал в Радомышль - бывший уездный город Киевской губернии. "Там, - пишет Маконовецкий, - была хорошая капелла клезмеров. Руководителем был Нунэ Вайнштейн, сын старого слепого Рахмиэля, тоже отличного скрипача, игравшего когда-то видную роль в капелле и владевшего всеми инструментами". В Радомышле Маконовецкий пробыл до 1893 года. "И там, - пишет Маконовецкий, - меня жестоко эксплуатировали и не обучали. Но я сам учился играть на всех инструментах". Зарабатывал он в Радомышле уже 40 рублей за сезон и жил на хозяйских харчах. В 1893 году, когда Маконовецкого должны были призвать на военную службу, он уехал к отцу в Хабно и с тех пор жил там почти безвыездно. Он стал руководителем местной клезмерской капеллы, отказался от побочных профессий и занимался исключительно музыкой. Но все другие музыканты его капеллы имели побочное ремесло - большей частью были цирюльниками. Капелла состояла из 9-10 человек, в число инструментов входили 2 скрипки, 2 кларнета, 2 трубы, 1 флейта, 1 тромбон и 1 виолончель; барабанщик играл на двух барабанах - на турецком и на малом. В 90-е годы прошлого столетия Маконовецкий уже не мог удовлетвориться примитивным музыкальным образованием, которое он получил у отца и других клезмеров. Он стремился получить более или менее систематическое музыкальное образование, причем самоучкой. Он проштудировал "три части школы Берио и школу поляка Недзельского, покупал концерты, дуэты [...] этюды". Вот таким образом он обучался игре на "всех" инструментах (имеются в виду те инструменты, которые входили в клезмерскую капеллу). В капелле он был первым скрипачом и руководителем. Ноты, которые он выписывал у музыкантов из других городов - из Макарова, Радомышля, даже из Белой Церкви, - он расписывал для всех инструментов.
В Хабно, как и во всех еврейских местечках, "порядочное" общество относилось с презрением к ремеслу музыкантов. "Ремесло музыканта, - пишет Маконовецкий, - было в глазах публики в малых местечках весьма презираемым. Музыкантов наделяли всякими презрительными кличками". Но наш корреспондент все время подчеркивал, что считает свою профессию самой лучшей; человек, не понимающий музыки, по его мнению, - не настоящий человек.
В своих воспоминаниях Маконовецкий воссоздавал быт еврейских профессиональных музыкантов конца XIX - начала XX столетия. Многих обычаев и традиций клезмеров былых времен он уже не застал и знал о них лишь со слов своего отца и других старых клезмеров. Так, например, он рассказывал, что его отец в праздник Пурим ходил по домам с народными комедиантами (пурим-шпилер; он называл их артистами) и сопровождал их пение игрой на скрипке. От старых музыкантов он слыхал, что в оркестре раньше бывал бадхон - певец, острослов, фокусник и т. п., который увеселял гостей на свадьбе.
В его время даже в такой глуши, как Хабно, многие старые еврейские клезмерские традиции были уже забыты, и клезмеры все больше и больше превращались в профессиональных музыкантов.
Как говорилось, во второй половине XIX столетия на Украине появляется целая плеяда еврейских профессиональных музыкантов, которые прославились как отличные исполнители. Некоторые из них получили широкую популярность как авторы целого ряда произведений, ставших излюбленными пьесами клезмерского репертуара.
Таковы, например, упомянутые выше Иосиф Друкер - Стемпеню (Бердичев, 1822-1879), Авраам-Мойше Холоденко - Педоцер (Бердичев, 1828-1902), Хаим-Меер Гегнер (Белая Церковь), Ехиель Гойзман (известный под именем Алтер из Чуднова на Волыни, 1846-1912), Авраам-Ицхок (Мици) Березовский (Смела, 1844-1888), Исроэль-Мойше Рабинович (Рожев, Фастов и Брусилов бывшей Киевской губернии, 1807-1900), Нунэ и Рахмиэль Вайнштейны (Радомышль бывшей Киевской губернии), Вольф Чернявский, зять Стемпеню, скрипач, руководивший после смерти Стемпеню его оркестром (Бердичев, 1841-1930), и многие другие.
Далеко не все эти музыканты получили систематическое музыкальное образование, но они уже свободно играли по нотам. Репертуар многих из них, кроме традиционных еврейских пьес, включал и целый ряд более современных произведений европейского скрипичного репертуара. В конце XIX столетия многие клезмеры вступили в оперные, симфонические оркестры и различные камерные оркестры и ансамбли.
Вот так жил в старину еврейский народный музыкант-клезмер. Несмотря на все свои усилия и стремление к более высокой музыкальной культуре, он оставался типичным клезмером. Но дети его и, в особенности, внуки, растущие в советскую эпоху, обучаются в советских музыкальных школах и консерваториях.
Следует отметить некоторые характерные черты исполнительского стиля клезмеров второй половины XIX столетия. В первую очередь нужно подчеркнуть глубокую эмоциональность и выразительность их исполнения произведений лирического и драматического склада. Лучшие исполнители-клезмеры всегда глубоко трогали своих слушателей. "Его скрипка говорит, как живая" - это распространенное народное выражение, передающее восхищение слушателей хорошим исполнителем. В произведении еврейского классика Я. Динезона "Гершеле" один из героев рассказывает о народном скрипаче "Старики меня уверяли, что они буквально слышали слова, которые его скрипка произносила, когда он играл на ней.

Pivovar -Radomysl /Радомишль/

5. listopadu 2006 v 9:39 | Michal Sevruk(CEBPYK)
Радомышльский".
АТ "Радомышльский пивзавод".
Радомышль. Житомирская обл. Украина. Основан в 1896 г. Входил в Киiвський раднаргосп и Агрофiрму "Прогрес".