Radomyšl Ukrajina na Blog.cz

З історії Радомисля відомо,що помітним явищем у місті була єврейська громада, яка проживала в ньому з непам'ятних часів. Хоч єврейська громада жила своїм окремим закритим духовним і релігійним життям, але побутові стосунки з місцевим населенням були досить розвинуті.Серед радомисльських євреїв були досить відомі капіталісти-міліонери, підприємці,вчені, рабини,літератори, лікарі,актори, музиканти, ремісники та інші. В Радомишлі єврейська громада створювала всі можливості для забезпечення духовного і культурного розвитку молодшого покоління. У місті існувало декілька шкіл,театр, бібліотека, лікарня, видавалася газета,був досить добрий оркестр клейзмеровської музики. Побудовані на кошти громади синагога, школа і лікарня була архітектурною окрасою міста.До Радомишля приїзджали відомі на той час актори,релігійні діячі,вчені. Завдяки мудрості керівництва місцевої єврейської громади у місті кипіло життя наповнене великим натхненням городян.Цікавим фактом у історії Радомисля є те,що тут проживав і помер син засновника хасидського руху Альтера Ребе Моше, автор книги хасидського вчення, у якій він розмірковує про чотири опори Небесної Колесниці..

Шостий Любачивський Ребе Йосип -Іцхак Шнеєрсон, який був радянською ,,інквізицією,,у 20 роки ХХ століття суджений до смертної кари, за розповсюдження релігії і єврейську просвітницьку діяльність (звілнений був лише у 1927 році, а потім емігрував до Амарики) , у своїх записах подає цікаві факти із розселення єврейських громад -кагалів на початку 19 століття у Російській імперії, а зокрема в Білорусії,Україні i регіоні Полісся та Волині.У записці він описує хасидські общини Фастова, Радомисля і Чорнобиля та інших міст.Цікавим eпізодом пов'язаним із Радомислем і його обивательством є факт,що у цьому місті прожив свої останні роки і помер дивний хасид, жебрак, який кожну ніч спав у синагозі привязаний до верхніх балок під стелею.Звали його משה /Моше.

Хто ж такий був Моше, чому i за яких обставин він поселився у Радомислі?

Моше був молодшим сином Альтера Ребе Шнеура Залмана-засновника релігійної течиї Хасидизму. Сам Альтер Ребе народився у родині цадика i від дитячих років присвятив себе релігійному вченню і вивченню Талмуду, а також заснуванню нової релігійної течиї хасидизму. Він заклав династію знаменитих Любачивських рабинів. Його життя не було увінчено лаврами, а у молитвах і кождоденною працею. За доносами противників хасидизму його разом з іншими сподвижниками декілька разів арештовували і закованих, як злочинців, перевозили у поштових діліжансах

до Петербурга і тримали у Петропавловській фортеці допитуючи там.

На початку 19 століття Альтер Ребе знаходився в Петербурзі після ув'язнення , де він провів декілька місяців у тюрмі Таємного будинку, а подальшу добу проживав на приватній квартирі. Проживаючи в Петербурзі Ребе продовжував займатися суспільною працею на благо євреїв.

У 1801 році Алтер Ребе разом із сином Моше і помічником реб Йосипом-Моше виїхали із Петербурга у кареті , яку їм запропонував князь Любомирський, на землях якого Алтер Ребе погодився поставити свою нову резиденцію.Карета їхала у супроводі почесної варти із офіцерів. Далі у чотирьох каретах їхали найближчі до Ребе хасиди.

Приїхавши у село Ляди Могильвської губернії і поселившись там, Ребе почав активно займатися справами на благо общини. Він доручив своєму синові Моше організувати розселення прибулих євреїв по невеликих селах і хуторах, щоб вони заробляли собі на життя землеробством.У ході своєї діяльності Ребе зібрав значну суму для допомоги тім, хто вирішив працювати у земльних господарствах.

Завдяки діяльності впливових хасидів, які мали зв'язки з високими чиновниками у Петербурзі, Ребе заручився підтримкою влади і сотні єврейських родин змогли розселитися у містечках і селах Російської імперії, а також біля Катеринослава і Полтави.За вказівкою батька Моше, обіймав посаду координатора із суспільних зв'язків і організував переселення учителів, різників і рабинів, у ті місцевості, де поселялися землевиробники, щоб єврейське життя нових поселенців було повноцінніше.Він також керував будівництвом синагог і микв.

У такому ритмі пробігло десять років, наповнених активною і плідною діяльністю.Протягом цього часу Моше декілька разів їздив до Петербурга для вирішення невідкладних суспільних справ і кожного разу добивався успіху.

У роки війни з Наполеоновськими військами Альтер Ребе був на стороні російського самодержавства,хоч і деякі лідери хасидизму рахували,що французський лібералізм принесе російському і польському єврейству свободу і звільнить від переслідувань і погромів.Але Альтер Ребе передбачав, що внаслідку нак званої ,,свободи,, євреське населення відійде від Тори і заповідей і асимілюється.Він бажав поразки наполеонівським військам,а тому розіслав листи до єврейських общин із зверненням,щоб всіми силами допомагати російській армії. Він говорив: ,,Перемоги ворога тимчасові, остаточна перемога буде за російським царем,,.

Сам Альтер Ребе у 1812 році вимушений був рятуватися від французських військ.Він разом з близькими до нього людьми і родиною від'їхав із російською армією, яка відступала.По дорозі на Україні захворів і помер у селі Пєна на Курщині. Похований він у місті Гадячі на Полтавщині.

Його могила являється місцем світового паломництва хасидів. Після нього хасидський рух очолив його старший син Ребе, рабби Довбер, який у 1813 році із Ляд резиденцію переніс у Любавичі, і це місце стало столицею руху ХАБАД на слідуючі 102 роки.

Його син Моше не поїхав із Ребе Алтером, а разом із іншими хасидами домомагали російській армії у розвідувальній діяльності. Знаючи добре французьку мову Моше завів дружбу з французськими офіцерами.Він переїхав до Латвії у Друю, де знаходився штаб французської розвідки. Грамотні люди із місцевих сіл допомагали французській розвідці , за невелику платню складати карти російських доріг. Писали вони по польські, російські, литовські, а Моше перекладав їх до французської мови, а після цього вони розселялися до бригад. Моше ж потім передавав інформацію агентам російської армії. В історичних довідках є багато підтверджень, що єврейськи громади допомогали російській армії у війні проти наполеоновських військ.Одним із агентів російчської розвідки був також Нафталі-Герц Шульман.

Цар Олександр І у роки війни 1812-1814 р. підтримував співпрацю єврейських общин у розвідувальній справі на благо імперії.У січні 1913 року він під час аудиєнції з Нафталі-Герцем Шульманом -хасидом із Старого Бихова вручив йому охоронні документи, які свідчать про те, що формувалася розвідницька агентура, якабазувалася на єврейських общинних управліннях -кагалах. У звязку із секретністю височайшого повеління, Шульману були вручені лише «писані Особистою рукою Його Імператорського Величества благоволінняєврейському народу», «охоронний лист про звільнення вибраних агентів від всяких утисків при постої у тихкагалах де вони проживали, а також бланки «Подорожніх» для оформлення і безпечного проїзду, як йогосамого, так і його агентам.

Шульману здавалося, що доручення імператора давало унікальну можливість російскому єврейству із людей «другого сорту» перетворитися в особливо довіренних особ, виконуючих важливі державні завдання.Цьому проекту не потрібно було якоїсь спеціальної підготовки виконавців, або навіть зміни їхньої зовнішньго вигляду. Не гаючи часу, Шульман приступив виконувати «Высочайше данного... поручения».Ця секретна діяльність підтримувалась місцевими владами більше року. У лютому 1814 гоку в Радомислі (Київськоїгубернії) Шульман був затриманий городничим під час підготовки виборів «трьох чоловік, совісних і знаючихєврейскі закони, з метою, що коли він їх приведе до присяги і відкриє їм тайну, то вони не повинні їїрозсекретити до тієї доби, поки не виникне необхідність». Недивлячись на переконливі «охоронні грамоти», поліція рахувала підозрілою діяльність Шульмана по формуванню розвідувальної сітки далеко від лінії фронту, а також протизаконні його переїзди за рахунок місцевих общин. Шульман був доправений із Радомисля у Київ,а звідти висланий до родини у Могилів.Всі папіри у нього були конфісковані і переслані уОсобливу канцелярію Мінистерства поліції. Намагання Шульмана повернути їх, щоб продовжувати виконувати «высочайшее поручение императора», ні до чого не привели.

У 1915 році цар Олександр І відвідав не далеко від Любавичів сусіднє село Бабиновичи і губернатор Могильова захотів представити царю нового Ребе і його молодшого брата Моше. Обставитни склалися таким чином, що першими була прелставелена група аристократів.Це Моше заділо і він поскаржився на це що сталося губернатору.При розмові був присутній смоленський прилат, який відразу на адресу Моше відпустив декілька уїдливих фраз і почав поносити всю Тору.Моше не змовчав, а дав рішучу відповідь прилату.Ображений прилат стояв на проведенні диспуту.Диспут у якому взяли участь єпископи Смоленська і Ніжина відбувся у церкві містечка Ярцево біля Смоленська, на якому Моше отримав перемогу і розлючені католики вирішили його затримати і увˇязнити в одній із церков Володимира.У супроводі караульних Моше був відправлений до Володимира.Але на четвертий день, коли охорона і арештований зупинилися на ночліг під Москвою у селі Одарівка, на караульних напав кріпкий сон і Моше вдалося втекти.Це трапилося у той самий день, коли Альтер Ребе вийшов на волю після свого першого увˇязнення.

Моше біг без зупинку цілі сутки не звиртаючи уваги на мороз і сніг.Потім він сам дивувався звідки в нього бралися сили на втечу і яким чином він зміг відгадати напрямок куди треба бігти.Добравшись до Орла він знайшов притулок у рабина Моше-Лейба Якобсона , а через декілька днів відпрвився у сторону Волині.

Сімя Моше пізніше перебралася у Ерзец-Ізраїль.Сам він до кінця життя остався у вигнанні з 1815 і до смерті 1878 року.

З роками, у місті Фастові біля Києва, обˇявився жебрак.Був він високий на зріст і одяг носив білий, і навіть взуття у нього було білого кольору.Одяг завжди був чистий і охайний , хоча ніхто не знав де і коли він прав свій одяг.Коли старець просив милостиню, то ніколи не брав більше однієї копійки, а взявши милостиню вже більше не підходив до тієї людини, поки не обійде усіх міщан.У день він скривався у лісі, а ближче до ночі приходив у синагогу. Там він вилазив на балки перекрить під стрихою і готувався на нічліг.Щоб не впасти він привязував себе до балок.

Ніхто ніколи не бачив цього старця щоб він молився.Декотрі рахували його божевільним, інші припускали що він -олин із 36-ти тайних праведників, завядяки яким світ продовжує своє існування.

Одного разу через Фастів проїзджав праведник,рабби Мордехай із Чорнобиля.Під час візиту він захворів і вимушений був лягти у постіль.Євреї міста приходили до нього, щоб виразити йому своє співчуття і повагу та побажання скрорійшого видужання. Із однією групою прийшов і дивний жебрак.Побачивши його рабби Мордехай крикнув:,,Ага!,,.Завязалася розмова, із якої ніхто із присутніх нічого не зрозумів,тому що вони говорили натяками і загадками.Після цього серед фастовських євреїв склалося думка, що бідний старець - скритий праведник.Пізнше стали говорити що він син Альтера Ребе.

Ось як у своїх записах Реб Михоэль-Лейб, хасид Ребе Махараша, Четвертого Любавичського Ребе, згадував, що коли він гостював у свого тестя у Фастові, цей жебрак прийшов у їхній дім просити милостнню. Тесть, як завжди, дав копійку,а я захотів дати п'ятнадцать. Старець відмовився.«Я не місцевий , - пояснив я йому, - і не збираюсь тут довго задержуватися. Більше ми ніколи не побачимося. Окажить мені милість і візьміть гроші». Після довгих умовлянь старець все таки згодився. Направившись до дверей, він раптом заговорив про чотири підпори Небесної Колісниці із проротства Йехезкеля, пояснюючі все це у світі хасидського вчення. В якийсь момент він перервався, різко сказав: «Хватить!» - і вийшов.

Піздніше були чутки, що він перебрався у Радомисль під Киевом, де і помер. Прибувши одного разу в Любавичи, я разповів про цю зустріч Ребе.Вислухавши мене, Ребе попросив довідатись подробиці, якщо мені доведеться побувати в Радомислі. Наступного разу, направляючись до Києва , я заїхав у Радомисль і став розпитувати місцевих євреїв можливо хтось пам'ятає високого бідного старця в білому одязі.Хтось припустив , що мова йде про сина Альтера Ребе і запропонував порозмовляти на цю тему з місцевим шамесом і ще із одних старожилів Радомисля.

Все, що мені розповіли ці люди співпало з тім , про що я довідався сам.Нужденний старець був одягнений в усе біле.Одяг його завжди був чистий.Він ніколи не молився у синагозі, хіба що був присутній у ті моменти коли промовлялися «Кдуша» і «Барху»¹.У дні коли читали Тору у свитку, він виходив із синагоги.Мабуть не хотів бути у числі виволаних.Тому що було б тоді відоме імя його батька. ²

На розпитування про сім'ю він нічого не відповідав, а найбільш настирливих сердито стримував: «Яке тобі діло?»

Мені описали його дивний оспосіб спати під стелею про що я вже чув.Хтось вспоминав, що пальці у старця були надзвичвайно довгі.Коли він знаходився на смертному одрі, його знову запитали про рідних, об'яснивши, що хочуть їм повідомити про його смерть. «Не треба, відповів старець.Вони дізнаються самі».

Мені показали його могилу на радомисльському єврейському кладоіищі.Багато хвалебних слів було вибито на надгробному камені.Але імˇя його батька там не було.Стояло лише імя покійника - משה /Моше. Повернувшись із Радомисля я розповів усе це Ребе. « Так і є»,відповів Ребе.Співпадали усі описання старця і його спосіб поведінки.Більше того у Ребе була книга, написана молодшим сином Альтер Ребе, самим Моше. У ній були уведені роздуми про чотири підпори Небесної Колісниці....

Тема духовності українського суспільства була і залишається наріжним каменем всього історічного розвитку нашої держави, яка протягом багатьох віків у наслідку не розумної політичної орієнтації і користолюбивих займів політиків, які її очолювали, потрапляла у неволю, а таким чином і у політичну та духовну залежність. До теми духовнсті,у різні періоди зверталися видатні українські мислителі, філософи, релігознавці, письменники: Гринченко, Куліш, Огієнко та інші. Максимович вказував, що духовність - це, з одного боку, поезія, з іншого - релігія, віра. Поезія - вроджена якість духу людського, яка виявляє психологію народу, його характер, предмет пізнання ,,народності,,. Релігія торкається глибинно світогляду світу. Полуботко говорив, що тільки азійський тиран веде народи до знищення і узурпації влади у підкорених народів, щоб загнати їх у рабство і тиранити. Христянським же монархам це не підвластно з огляду християнського віровчення і моралі.

Представляти Дмитра Степовика означає, що оцінювати сучасних провідників моралі і духовності українського народу. Адже із Дмитром Степовиком і його твоpчим сходом розпочинається новітнє зростання і відродження духовності України.

Дмитро Власович являється провідним працівником Інституту мистецтвознавства, фольклористики і етнології ім. Максима Рильського Національної академії наук України, професор історії мистецтва Київської духовної академії, професор історії культури Українського вільного університету у Мюнхені.

У своїй творчій і науковій діяльності вивчає історію давнього українського мистецтва (гравюра, книжкова мініатюра, ікона), а також пов¨язує історію болгарського мистецтва i українсько-болгарських мистецьких зв'язків i образотворче мистецтво західно- української діаспори.

Він постійнй учасник всеукраїнських та міжнародних наукових конгресів і конференцій. Його запрошують читати курси лекцій із історії українського мистецтва і української культури у наукових установах і університетах Болгарії, Польщі, Канади, США, Італії, Великобританії, Німеччини, Франції. Він являється віце-президентом Українського біблійного товариства, членом головної ради Товариства охорони пам'яток історії і культури, заступником голови Українського представництва бібліотеки ім. Симона Петлюри у Парижі, почесним головою Національної асоціації митців, входить до складу вчених рад Історичного товариства Нестора Літописця і Київського музею Івана Гончара, є членом Всеукраїнського товариства митрополита Іларіона (Огієнка), Республіканської асоціації україністів, Спілки художників України.

Головним кредом Дмитра Степовика сприяти консолідації у духовному єднані українського народу. У своїх творах і виступах він завжди звертається до тем, у яких піднімає питання мови, культури, мистецтва, релігії , суспільних відносин та історії України.

Нещодавно, у програмі ,,Радіо свобода,, , яку вів Віталій Портников, на запитанняя відносно,, духовного здоров'я » українців Дмитро Степовик відповів, що він особисто, як вихователь, викладач, професор, думає, що духовне життя у цілому українського суспільства зростає і у позитивному плані воно розвивається.

Далі пан Степовик характеризує протилежності і перепади, якими обумовлюється падінням духовності у світі, і що Україна не виняток. Він також говорить про зростання духовнсті серед української молоді, а особливо серед її інтелектуальної частини, яка бере участь у відродженні старих церков і будівлі нових, а також бере участь у сповіданні, що за радянської доби було не мислимо побачити молодь на сповіданні.

Пан Степовик звертає увагу , що серед українського суспільства духовна складова церковної діяльності зростає. І це не тільки стосується церкви УПЦ КП, але і Греко-католицької, Римо-католицької церков в Україні і протестантських церквах також.

Щодо мовного питання у проведенні літургії, то Дмитро Степовик підкреслює, що усі три Церкви християнського напрямку в Україні у більшьшості проводять службу українською мовою.Він говорить:,, От що мене порадувало , нещодавно було відзначення Різдва за григоріанським календарем 25 грудня, то трансляція Богослужіння Святої меси з костелу, власне, вони навіть не називали «костелом», а з церкви святого Миколи і Олександра передавалися українською мовою, хоча там є служби іспанською мовою і португальською, а частіше польською мовою,,.

Він робить наголос на те, що церкви, залишаючись християнськими за своєю суттю, одночасно мусять знаюти, серед якого народу вони працюють. І незважаючи на колосальний тиск по новій хвилі русифікації України, усі церкви стоять на тих позиціях, що із народом цим треба говорити історичною мовою якраз титульної нації, тобто українською мовою.

У своїх останніх публікаціях та інтев'ю Дмитро Степовик вбачає небезпеку вмішування Кремля в український фактор випроводжуючи у все частіші місійні походи Кирила (Гугдяєва). Він попереджує про його скриті антидержавницькі мотиви спрямовані проти суверенної держави. А також указує на те, що Кирило приїздить сюди в Україну, делегований Кремлем. Це ж традиція Російської церкви бути речником раніше царів, великих князів, імператорів, потім генсеків і тепер президентів і прем'єрів. Мінялася влада, але суть російського імперіалізму і шовінізму не міняється. Він пропагує російський шовінізм та імперіалізм у новій паперовій обкладинці під виглядом "русского мира", до якого він відніс не тільки слов'янські держави, такі, як Україна і Білорусь, а чомусь і Молдову, хоч це народ романської групи. Йому очевидно самому не ясно, що мається на увазі під "русским миром". Якщо йдеться про те, що люди розмовляють російською, так, скажімо, англійською мовою сьогодні говорить цілий світ, отже, архієпископ Кентерберійський, глава англіканської церкви, повинен сказати, що вся Європа і Америка, де говорять англійською, - це англійський світ. Логіки тут нема ніякої.

Підсумовуючи останні політичні і релігійні події в Україні пан Степовик звертає увагу на негативне ставлення до українських церков та їх віруючих з боку президентської адміністрації, депутатського корпусу і влади. Що із цього буде, час покаже? А ми усі, кому небайдужа доля нашої батьківщини повинні робити усе, щоб розбудити національну свідомість і духовність суспільства.

Дмитро Степовик народився 1938 року поблизу Бердичева Житомирської області. Освіту здобув у Київському державному університеті ім. Тараса Шевченка, аспірантурі Національної академії наук України (в Інституті мистецтвознавства, фольклористики й етнології НАНУ, де й працює вже 36 років), докторантурі Українського Вільного університету в Мюнхені, Баварія.
Має наукові ступені кандидата мистецтвознавства, доктора мистецтвознавства, доктора філософських наук, доктора богословських наук; вчені звання доцента, старшого наукового працівника, професора. Паралельно викладає історію християнського мистецтва й візантологію в Київській Духовній Академії Православної Церкви Київського Патріархату та Івано-Франківській Теологічній Академії УГКЦ. Має академічні й церковні нагороди, премії та відзнаки. Іконотворчість мистців української діаспори проф. Степовик вивчав безпосередньо, відвідавши після здобуття Україною незалежності США, Канаду, Італію, Францію, Німеччину, Велику Британію та інші країни, де живуть українські емігранти.

 Пётр  Горкуша - художественный руководитель и дирижер  Казацкого духового оркестра «Энергия» Житомироблэнерго. Является страстным пропагандистом духовой музыки и духовых оркестров. Коллектив под его управлением  неоднократно быллауреатом  многих региональных и международных  конкурсов. Выпускник Житомирского музыкального училища им.В. С. Косенко и факультета военных дирижёров при Московской государственной консерватории им. П.И.Чайковского, военный дирижёр, полковник запаса. В настоящее время ведет педагогическую и дирижерскую деятельность, являяется преподавателем   Житомирского  музыкального музучилища им.  В. С. Косенко, а также художественным руководителем и дирижёром Казацкого духового оркестра
«Энергия» Житомироблэнерго.

   

Петр Гаркуша - Вырос я в семье учителей, было нас пятеро детей. Родители с раннего детства приучали нас к труду и искусству. Мы участвовали в художественной самодеятельности: танцевали, играли в народном и духовом оркестре, пели в хоре, принимали участие в драматических кружках.И всё это в будущем сказалось на выборе моей профессии.Стать военным музыкантомспособствовал случай.Будучи школьником, я услышал игру военного оркестра, который играл на проводах новобранцев в армию. Это произвело на меня неизгладимое впечатление. И с тех пор у меня появилась мечта стать военным музыкантом.  После окончания средней и музыкальной школы я поступи    в Житомирское музыкальное училище и одновременно стал воспитанником, затем солдатом, сверхсрочнослужащим духового оркестра Житомирского военного училища, где в 

то время служили музыканты , которые в последствии стали военными дирижерами или солистами известных симфонических оркестров.Это мои друзья Вадим Янковский, Василий Матвейчук, Иван Йотко, Юрий Фещук. Всех  нас объединял и обучал прекрасный музыкант и дирижёр оркестра  Рафаил Манжух. Желание быть похожим на него вдохновило меня впоследствии стать военным дирижёром. 

П.Г.-Родился я 17 августа 1951 года в селе Забридье Черняховского р-на, Житомирской обл., в семье учителей сельской школы. С 5-го класса  начал учиться играть на трубе в школьном духовом оркестре. Учился два года в Черняховской музыкальной школе; (преподаватель Василий Горностай). После окончания средней школы в 1968 году, поступил в Житомирское музыкальное училище. Через год меня взяли воспитанником в духовой оркестр Житомирского военного училища, в котором я отслужил срочную службу, одновременно обучаясь заочно в музучилище, а после окончания музучилища, прослужил два года сверхсрочной службы в том же военном оркестре. В 1974 году поступил на военно-дирижерский факультет при Московской консерватории, которую в 1979 году окончил став военным дирижёром.В мир музыки меня привела большая  любовь к искусству, желание как можно глубже погрузиться в мир звуков, изучить этот мир, сделать музыкальное творчество смыслом своей будущей профессиональной деятельности.  

П.Г.-Мои первые преподаватели - Степан Горкуша - мой однофамилец, руководитель детского духового оркестра с. Троковичи, где я в то время проживал, а также директор Черняховской музыкальной школы Василий Горностай и преподаватели Житомирского музыкального училища Дeмид Цыбенко, Григорий Белинский. Благодаря их педагогическому таланту, профессиональному мастерству я и стал профессиональным музыкантом. 

П.Г.- Мои годы учёбы в училище (1968-1972), были насыщены и связаны с большим трудом. При поступлении в музучилище, мне предложили перейти на валторну, и я с большим удовольствием начал заниматься на этом инструменте. Послеокончания первого курса училища, я перевёлся на заочный отдел  в связи с тем, что пошёл  воспитанником в оркестр Житомирского военного училища, а затем проходил срочную службу в этом училище. После  окончания службы, перевелся на стационар  на 4-й курс музучилища и закончил учёбу в 1972 году.Учились со мной на курсе: Павел Герасимчук, выпускник Московскойконсерватории, Вячеслав Чёрный - Киевская консерватория, Юрий Фещук - Саратовская консерватория, Владимир Чиркин - Львовская консерватория, Евгений Вайнбранд - военно-дирижерский факультет при Московской консерватории и другие ребята. Мои преподаватели в училище: Дeмид  Цыбенко, Григорий Белинский, Иван Мостовой, Дмитрий Сирый, Рафаил Манжух.Учёба на военно-дирижерском факультете

1974-1979г.г. была большим событием в моей жизни, моей мечтой, которая сбылась. Я занимался у таких замечательных преподавателей как Н. Петухов, В. Шепелев, А.Вдов, Л. Спешилов, А.Паутов, Д. Браславский , А. Седрякян, Г. Калинкович, В. Дульский и у других.

 Хотелось  бы детальнее рассказать о годах службы в военном оркестре. Штат оркестр 
составлял  около 30 человек: это воспитанники, солдаты срочной службы и сверхсрочнослужащие. Воспитанники и солдаты учились в музучилище, благодаря  военному дирижёру Р. Манжуху. Все мы, молодые музыканты оркестра, хотели и стремились получить  музыкальное образование, стать настоящими музыкантами. Занимались на своих инструментах не щадя времени и сил. Представь себе, даже в новогодний вечер, когда бьют Кремлёвские куранты, мы с Юрой Фещуком занимаемся в оркестровой студии на своих инструментах.  

П.Г.- После окончания военно-дирижерского  факультета при Московской консерватории, я был направлен в  Прибалтику военным дирижёром полкового оркестра. Все оркестры, в которых мне приходилось служить, были довольно слабые и неукомплектованные. Везде приходилось прикладывать умение, хитрость, способность, чтобы, прежде всего, доукомплектовать оркестр и обучать музыкантов. Ситуация повторялась и в Прибалтике, и Афганистане, а также в ГДР и  Молдове, где я служил. Вот, например в ГДР , где я четыре года проходил службу в городе Потсдам, в учебной части, которая только начала формироваться. Укомплектование оркестра пришлось начинать, можно сказать, с нуля; нужно было подобрать музыкантов, найти инструменты, сделать студию для занятий, собрать репертуар, а главное - зарядить исполнителей желанием играть на высоком уровне.За  короткое время мне удалось полностью  укомплектовать оркестр, а через два года  на инспекторской проверке,начальник военно- оркестровой службы  генерал Н. Михайлов высоко оценил игру нашего оркестра.

П.Г.- Я преподаю в Житомирском музыкальном  училище такие предметы: дирижирование, инструментоведение, инструментовку, чтение партитур, методику работы с оркестром. Это предметы дирижёрского цикла. Сравнивая современных студентов со студентами моего поколения, могу сказать, что нынешние студенты очень отличаются от студентов 70-80-х годов. Прежде всего, нет у современных студентов той настойчивости, целеустремлённости в обучении, которое было в нашем поколении. Студенческий состав помолодел- это вчерашние девятиклассники, которые ещё не понимают, чего они хотят и что от них требуют.Нет у них того рвения, которое было у нас к индивидуальным занятиям на специальном инструменте. Очень низкая теоретическая грамотность наших современных студентов. Преподавателям много приходиться работать над устранением 
недостатков, чтобы за четыре года выпустить высокопрофессионального специалиста.

     В том, что сейчас растёт такое поколение, есть и объективные факторы: неуверенность в завтрашнем дне, неуверенность в применимости будущей своей профессии.Это касается поиска места работы и гарантированной достойной оплаты труда. Многие
наши выпускники даже меняют специальность при окончании училища,а многие, в том числе и талантливые, уезжают за границу. 

М.С- С какого курса студенты начинают изучать дирижирование?Как на твой взгляд, интересует их этот предмет или это  просто повинность?

П.Г.-В музыкальном училище дирижированием  начинают заниматься студенты со 2-го курса. Предмет называется «Основы дирижирования», который все студенты проходят обязательно.
На 3и 4 курсе  занимаются те студенты, у которых есть дирижёрские данные и
желание приобрести профессию дирижёра. Большинство из них изучают этот предмет с желанием, добиваясь хороших результатов, показывая на гос. экзаменах довольно высокий уровень подготовки. Однако, есть студенты, обладающие
хорошими дирижёрскими данными, но не регулярно занимающиеся, и  с ними приходиться много беседовать и работать  о значении изучаемой дирижёрской техники,о практическом управлении  оркестром, о приобретении организаторских способностей для будущего дирижёра.Серьёзно  относятся к предмету дирижирования те студенты , которые интересуются музыкой не только ради диплома, а те, кто ходят на концерты, играют в оркестрах, смотрят и слушают записи выдающихся исполнителей, которые обладают артистической натурой и ясно видят цель своих интересов и образования. 

П.Г.- Мне кажется,  что все это связано с политическими, экономическими и кризисными ситуациями. Но мы верим, что ситуация изменится, т.к. наше поколение музыкантов 
играли в худших условиях и в более тяжёлые времена. 

П.Г.-В 2004 году по инициативе генерального директора Житомироблэнерго Левицкого Анатолия Владимировича, который в молодости играл на басу и служил в военном оркестре, при поддержке казачьего атамана «Полесской Сечи» Шевчука Анатолия Фёдоровича, а также при содействии Заслуженного работника культуры Украины Георгия Онуфриевича Белинского был создан духовой оркестр при Житомироблэнерго. Мне предложили стать дирижёром этого оркестра, и назвали мы его «Энергия».В состав коллектива входят бывшие музыканты военного оркестра, выпускники музыкального училища и музыканты любители. Всех их объединяет большая любовь к музыке и в свободное время, два раза в неделю, по три часа  музицируем.Репетиция нашего оркестра - это основа, на которой  профессионально растёт коллектив.Я всегда начинаю репетицию с оркестрово-ансамблевой подготовки, не пропуская ни одного дня занятий и  это даёт свои положительные результаты.С каждым годом оркестр  повышает свой профессиональный уровень.Я стараюсь выбирать интересный, разнообразный репертуар и
подбираю такие произведения, которые бы в первую очередь нравились музыкантам оркестра. Новый репертуар заинтересовывает коллектив в стремлении выучить свою оркестровую партию, а это уже отражается и на культуре исполнения.Моё кредо - не заигрывать одни и те же произведения, а искать, менять и внедрять всё новое. За 5 лет существования коллектива оркестр в творческом плане очень вырос и этому свидетельствуют наши достижения.,,Энергия"  стала визитной карточкой "Житомироблэнерго". Коллектив ведет целеустремленную просветительскую работу не только в  Житомире, но и за его пределами. Казацкий оркестр играл перед слушателями Тернопольской, Винницкой, Ровенской, Кировоградской, Херсонской, Черкасской, Хмельницкой и Киевской областях, а также  на Волыни и  республике Крым. Оркестр неоднократно  принимал участие в  фестивалях-конкурсах духовой музыки, где демонстрировал высокий  профессионализм, награждался ценными подарками  и дипломами первой степени.В 2004 году на фестивале духовых оркестров  Житомирской области занял первое место и был  награжден Дипломом первой степени 

получив звание «Народный оркестр», а в 2008 году получил Гран При фестиваля.Особенно  ценным для своей творческой биографии  музыканты Казацкого оркестра  считают участие на Международном конкурсе «Золотая труба», который проходил в республике Польша в 2007 году, где оркестр занял первое место и получил Золотую грамоту. На  первом Международном фестивале  духовой музыки им. Василия Соколика, который, проходил в мае 2009 года в г. Ялте, Казацкий народный самодеятельный духовой оркестр "Энергия" стал лауреатом и получил первое место. Также получил Диплом в номинации "За пропаганду национального музыкального искусства ". 

П.Г.-  Наш оркестр состоит из 26 человек. Это профессиональные музыканты-преподаватели музыкального училища, училища культуры, музшкол, музыканты драмтеатра и любители -музыканты- электрики, фрезеровщики и военные пенсионеры. Всех их объединяет  большая любовь к музыке и желание приобщиться к большому искусству. 

П.Г.-Сейчас  на Украине, а также и в России происходит интенсивное  возрождение казачества. При «Житомироблэнерго»  был организован отдельный казацкий полк, которым руководит  председатель правления Житомироблэнерго Анатолий Левицкий, в прошлом музыкант духового оркестра. По его инициативе и был создан при казачьем полку духовой оркестр. Назвали оркестр «Энергия»,  потому что оркестр своими выступлениями действительно заряжает энергией своих слушателей. 

П.Г.-Что касается  обеспечения оркестра инструментами, то, конечно,
мы испытываем определённые трудности, так как наши музыкальные фабрики  в настоящее время не работают,а старые духовые инструменты отечественного производства пришли в негодность. Инструменты импортного производства  довольно дорогие, и не каждая организация имеет возможность их приобрести. Хотелось бы надеяться, что эта проблема в будущем будет решена.А что касается нотной литературы, здесь  много помогает интернет, связи с дирижёрами, музыкантами оркестров, с которыми встречаемся на конкурсах, фестивалях. Мы обмениваемся новинками нотной литературы, которые у нас есть и которые 
сами аранжируем, предлагая, друг другу свои партитуры. 

П.Г.-Несмотря  на экономические и политические трудности, которые затрудняют подъём культуры в Украине, и развитиедуховой  оркестровой музыки, я живу надеждой, что общество и руководство страны повернутся лицом к культуре, и будут делать всё возможное для её развития, поскольку «Не хлебом единым жив человек».  Развитие общества без развития культуры, в том числе и духовой музыки, интенсивно развиваться и совершенствоваться в полной мере не будет.

     

П.Г.-К сожалению, с распадом СССР, многие соученики и по училищу и по факультету военных дирижёров разъехались в разные уголки мира, связь поддерживать трудно, хотя с помощью интернета мы уже находим друг друга. Иногда встречаемся на юбилеях училища, юбилеях преподавателей. Приезжают   бывшие выпускники из Москвы, Киева, Одессы, Львова, Израиля. Но творческого общения с ними пока нет.

П.Г.- По  сравнению с советским периодом, сейчас духовые оркестры значительно  сократились. Если в то время каждый город, районный центр, село, а также  учебные заведения, заводы имели свои духовые оркестры,то в последние годы, в связи с распадом СССР, духовых оркестров стало значительно меньше. И все же в последнее десятилетие в нашей области, да и в целом по Украине, количество духовых оркестров значительно увеличилось. В городах Житомире, Малине, Коростени, Овруче, Володар-Волынском
организовались муниципальные духовые оркестры, которые периодически, раз в два года участвуют в областном конкурсе-фестивале.В этих конкурсах принимают участие все оркестры области, где  исполняют разнообразную программу,а за лучшее исполнение награждаются ценными подарками, дипломами, грамотами. После конкурса оркестры  разъезжаются по различным сёлам и выступают со своими концертными программами среди слушателей сельского населения.

     Что касается оркестра Бреговича, считаю, что в целом этот коллектив  предназначен для исполнения народной, танцевальноймузыки своей  страны, однако дать высокую оценку качественного исполнения оркестра с соблюдением ансамблевой игры, штриховой, тембровой, динамической культуры не могу ничего положительного сказать, поскольку состав оркестра, расположение музыкантов не даёт возможности всё это качественно определить.  

М.С- Какая посещаемось концертов  при выступлении вашего коллектива и какой репертуар наиболее актуален сегодня?

П.Г.- Где бы ни выступал наш оркестр в зале полнейший аншлаг.Исполнительское мастерство коллектива воспринимается бурными овациями, возгласами «браво», «бис». Нам приходится многие произведения повторять несколько раз. Отзывы слушателей и профессиональных музыкантов  высоки, поскольку в программе оркестра произведения разнохарактерные по жанрам, где коллектив демонстрирует высокое техническое мастерство, ансамблевую игру, культуру исполнения, разнообразную динамическую градацию и отличный строй. Кроме того, высокую оценку публика дает отдельным исполнителям-инструменталистам, вокалистам, которые показывают высокий исполнительский уровень, индивидуальное мастерство владения инструментом и голосом.Особенно  хочется отметить высокое исполнительское  мастерство владения инструментом и  умение играть как в оркестре, так  и исполнять сольную программу таких солистов оркестра, как  Вениамина Романько -ударные инструменты, Павла Муху-труба и Александра Орловского- тромбон.  

М.С -Бывает ли  ваш   коллектив на фестивалях и конкурсах?

  П.Г. -  За  время существования нашего коллектива, мы принимали участие во многих фестивалях и конкурсах, проводимых в различных городах не только в нашей области, а и всей Украины, были и за рубежом. Всегда оркестр показывал высокий исполнительский уровень, за что компетентное жюри присуждало нам призовые места.

 Так в 2004 году на фестивале духовой музыки оркестров Житомирской области, коллектив занял первое место и получил звание Народный, а в 2006 году получил Гран При на таком же фестивале. В 2007 году Казацкий духовой оркестр  «Энергия» получил Золотую грамоту на международном фестивале-конкурсе «Золотая труба»  г. Козы - Польша.  В 2008 году на фестивале казацкой песни в Черняхове Житомирской области оркестр был лауреатом фестиваля. В 2008 году на Всеукраинском фестивале  казацкой песни «Байда» г. Тернополь, солистка коллектива «Энергии» Наталка Зубарева, которая выступала в сопровождении оркестра, заняла 2-е место и  получила денежную премию.  В 2009 году на Международном фестивале в г. Ялте, Казацкий народный самодеятельный духовой оркестр «Энергия» получил первое место. Оркестр также был отмечен специальным дипломом «За пропаганду национального музыкального искусства» 

П.Г.-К сожелению сжурналом  «Оркестр» я ознакомлен не достаточно, потому что на Украине  нет возможности его регулярно получать.Однако, некоторые журналы и публикации которые я читал, свидетельствуют о достаточно высоком  уровне.

Сергій Володимирович Гусовський (1915 - 1983) -видатний радянський вчений, генеральний директор київського заводу «Арсенал», кандидат технічних наук 1971, за видатні звслуги був удостоєний державних нагород і премій- Медаль Серп і Молот, Державна премія СРСР, Орден Леніна, Орден Червоної Зірки.

Гусовський Сергій Володимирович - народився 22 лютого у 1915 році у місті Радомишлі Житомирської області у родині вчителя місцевої чоловічої гімназії. Дитячі роки   провів у Радомишлі, а у 1928 році родина переїхала у село Веприн Радомишльського району, де від 1930 році Сергій Володимирович почав свою трудову діяльність.У 1932 році поступає
на Київський машинобудівний робітфак, а після закінчення у період з 1933 по 1939 роки навчався у Київському політехнічному інституту.

 Від 1938 року працює на Київському заводі «Арсенал» інженером відділу технічного контролю, а потім начальником сектору, начальником зміни, помічником начальника цеху, заступником начальника цеху. На цій посаді його застала Велика Вітчизняна війна. У липні 1941 року почалися роботи із демонтажу обладнання та евакуація заводу, у яких С. В. Гусовський брав безпосередню участь.
Його призначають начальником одного із ешелонів, який через шість днів прибув у кінцевий пункт, м. Воткінськ.
Разом із устаткуванням на нове місце переїхали 2500 робітників, інженерно-технічних працівників і службовців.
Через три дні після прибуття у Воткінськ заробив механічний цех чисельністю понад 1200 осіб, керівником якого став С. В. Гусовський, і завод почав випускати продукцію для фронту.

Із 1942 ріку працював у СКБ м. Коломна начальником технологічного відділу СКБ НКВС.
З 1943 ріку - головний інженер СКБ НКВС.
У 1949 році переведений на київський завод «Арсенал», де згодом став директором 1966 і генеральним директором 1975
Останні роки жив і працював у Києві.Помер 30 жовтня 1983 р.
Похований на Байковому кладовищі. Протягом багатьох років неодноразово обирався на посади в Печерському районі та у м. Києві, був депутатом Київської міської Ради народних депутатів і Верховної Ради УРСР.

 Ім'я Гусовського С. В. занесено в Українську Радянську енциклопедію.
У 1985 рік у в Києві на його честь названо вулицю на Печерську.
У 2002 рік у на будинку № 1 вулиці Гусовського встановлена меморіальна дошка Меморіальні Дошки Києва Пам'ятна дошка знаходиться і на території заводу «Арсенал У Києві пройшов урочистий мітинг, присвячений 95-річчю з дня народження видатного керівника" Арсеналу "С. В. Гусовського.

На честь честь ювілею вченого у Києві на території Казенного підприємства спеціального приладобудування "Арсенал" відбувся урочистий мітинг, присвячений 95-річчю від дня народження видатного керівника "Арсеналу" - директора заводу "Арсенал" в 1966-1975 рр., генерального директора виробничого об'єднання "Арсенал" в 1975-1983 рр., Героя Соціалістичної Праці, лауреата Ленінської і Державної премій СРСР Сергія Володимировича Гусовського.

Своїми спогадами про С.В. Гусовського поділилися "арсенальці": директор - головний конструктор КП СПБ "Арсенал" Микола Іванович Лихоліт, ветерани підприємства Анатолій Григорович Лисенко, Костянтин Михайлович Діденко, Марат Миколайович Голік, Федір Тимофійович Шумілов. Виступаючі відзначили велику роль С.В. Гусовського в становленні "Арсеналу" як провідного підприємства Радянського Союзу в галузі оптичного та оптико-електронного приладобудування, а також підприємства ракетно-космічної галузі: жоден пуск ракетних комплексів "Інтеркосмос", "Енергія", "Циклон", "Протон", "Зеніт", "Тополь", "Воєвода" не проходив без участі апаратур і фахівців "Арсеналу".
Про сьогодення "Арсеналу" і його перспективах у складі космічної галузі України розповів заступник Генерального директора НКАУ Едуард Іванович Кузнєцов. Він відзначив, що НКАУ високо оцінює внесок С.В. Гусовського як організатора космічного виробництва: його портрет разом з портретами С.П. Корольова, В.П. Глушка, М.К. Янгеля, В.Ф. Уткіна, О.М. Макарова, В.Г. Сергєєва, С.П. Парнякова знаходиться у галереї НКАУ "Видатні творці ракетно-космічної техніки в Україні"; інформацію про життєвий шлях С.В. Гусовського розміщено у фотоальбомі НКАУ "Україна космічна". Екземпляр цього фотоальбому Е.І. Кузнєцов урочисто вручив синові С.В. Гусовського - Михайлу Сергійовичу.

            В 62 -ом Международном Музыкальном конкурсе «Пражская весна -2010» приняла
участие и стала абсолютным лауреатом, завоевав титул Лауреата первой премии     известная молодая   российская скрипачка Марианна Васильева . С 2007 года она   студентка Захара Брона у Высшей Школе Музыки в Кёльне. Лауреат многих международных конкурсов:

·                                 Международный конкурс «Виртуозы-2000», Санкт-Петербург (I премия);

·                                 Международный конкурс им. Д.Шостаковича «Classica Nova», Ганновер  ·                                 премия);

·                                 Премии на Международном конкурсе им. А. Глазунова (Париж);

·                                 3 премии на Международном конкурсе им. Л. Шпора (Веймар).

Марианна часто выступает с концертами в Санкт-Петербурге, Германии, Австрии, Швейцарии, США, Канаде, Франции, Хорватии, Финляндии. В 1996 году по приглашению Валерия Гергиева принимала участие в Музыкальном фестивале Мариинского театра в Финляндии.Является стипендиатом Фонда Г. фон Караяна, Международного фонда Владимира Спивакова, Министерства культуры и массовых коммуникаций РФ.При содействии Фонда Государственной коллекцией уникальных музыкальных инструментов для концертной деятельности предоставлена скрипка работы Ж.Б. Вильома.Активно ведет концертную деятельность.

Справка о Марианне Васильевой.

Родилась 25 ноября 1986 года в Санкт-Петербурге. в семье петербургских музыкантов, свои первые уроки игры на скрипке Марианна получила в возрасте 5 лет под руководством своего отца. В 7 лет она уже сыграла свой первый концерт. В дальнейшем её педагогами стали знаменитые скрипачи: Владимир Овчарек (школа-лицей и Санкт-Петербургская консерватория), Дора Шварцберг (Высшая Школа Музыки в Вене), Захар Брон (Высшая Школа Музыки в Кёльне) в классе которого Марианна учится с 2007 года.
С раннего возраста Марианна стала покорять публику не только своей удивительной виртуозностью, но и необычайной артистической и творческой зрелостью. В 1997 году Марианна стала победителем международного конкурса "Виртуозы 2000 года" в Санкт-Петербурге и международного конкурса имени Шостаковича в Ганновере (Германия), в 2000 - международного конкурса имени Глазунова в Париже. В 2001 году она не только стала лауреатом международного конкурса имени Шпора в Веймаре, но и получила главный приз этого конкурса - скрипку. В этом же году Владимир Спиваков приглашает Марианну участвовать на его престижном фестивале в Кольмаре (Франция).
Марианну поддерживают такие крупные международные организации, как фонд Г. фон Караяна, фонд Владимира Спивакова, фонд "Русское исполнительское искусство", фонд "Русское скрипичное искусство". Выступления Марианны проходят с большим успехом в лучших залах России, Европы, США, Канады, Китая. Она сотрудничает с такими известными музыкантами, как Владимир Ашкенази, Юрий Башмет, Александр Рудин, Владимир Зива и др. Репертуар Марианны не только охватывает практически все классические скрипичные произведения, но так же включает в себя большое количество произведений современных композиторов. Помимо этого она проявляет себя в качестве прекрасного камерного музыканта.
Марианна Васильева имеет ряд записей на СD, DVD, радио и телевидении. В 2008 году фирма Delos выпустила диск "Two Violins", записанный совместно с Дмитрием Коганом. В 2009 году Марианна стала победительницей конкурса скрипачей имени Генриха Венявского в Люблине (Польша).

Интервью с российской скрипачкой  Марианной Васильевой - финалистом и   лауреатом первой премии  Международного Музыкального конкурса« Пражская весна - 2010».  

Михаил Севрук - Марианна скажи пожалуйста , каким путем ты пришла в мир музыки?

МВ- Вее правильно она там преподает.Но я обучалась в СМШ при   Санкт-Петербургской консерватории и  регулярно ездила брать у нее уроки .

М.В - В конкурсах участвую давно и не помню который это по счету. Совсем недавно
я победила на конкурсе Венявского в Польще, перед тем завоевала Первую премию на конкурсе Глазунова в Париже. Брала участие в скрипичных конкурсах Шпора, Шостаковича, а также на скрипичном конкурсе в Санкт- Петербурге.

М.С.- Марианна скажи пожалуйста,сколько времени в день ты занимаешся и за какой термин ты смогла подготовить программу к Пражскому конкурсу?

М.В. - Очень сложно ответиь, но я попытаюсь.Я благодарна судьбе, что учусь у Брона а это главное.Он профессор и это я могу сказать с гордостью.Так как он работает и проводит занятия со своими студентами ,сейчас мало кто занимается.Я думаю что это еще традиция
советской скрипичной школы, которая раньше была в СССР и чего на сегодняшний день практически не осталось.Я обучалась два года в Санкт-Петербурге в Консепватории , а сейчас обучаюсь в Келне и хочу сказать,что в Европе немного другой подход к преподаванию теоретических дисциплин сольфеджио и гармонии а так же и других дисциплин.Европейская система образования мне не совсем нравится, она в корне отличается от русской.В России мы имели конкретное рассписание в понедельник или четверг а потом сессия .В Келне совсем иначе.Ты резервируеш наперед место на лекциях.Существует несколько уровней с ползающим графиком лекций ,которые студент выбирает. Все необходимо резервировать через интернет

М.С- Существуют в Келне какие-нибудь проблемы с нотной литературой, методическими пособиями и другой литературой.

М.В.- Слава богу нет.При Высшей школе музыке в Келне существует огромная библиотека и читальный зал, где возможно почитать и получить всевозможную литературу и нотный репертуар.Кроме скрипичных нот я нахожу, если мне нужно партитуры и голоса оркестровых партий для изучения и к подготовке к конкурсу или выступлениям. Одним словом ,есть все что нужно

М.С.- на каком языке вы с Броном разговариваете на уроках?

М.С.- Марианна , ты играла на конкусном выступлении во втором туре очень легко и разжато, а скрипку подымала немного к верху, в такой манере , как мне показалось
когда то держался на сцене Давид Ойстрах.Как ты   пришла к такому способу игры?

М.В.-Сама и чисто интуитивно.Я стараюсь продолжать традиции русской скрипричной школы.Ведь в  нашем классе очень жесткие рамки и должен быть полный профессионализм и каждый должен  отвечать за каждую ноту, и все что ты делаешь Проработав полностью каждую ноту и лишь  потом ты можешь в условиях полного проф-ессионализма делать любую свободу ,только в таких условиях.  У меня конечно стремление к полной отдаче себя и свободы общения с музыкой.Потому что если ты зажат... Я понимаю конечно что это
конкурс.Но я живу на сцене и публика в зале. Конкурс этоконкурс....Члены жюри, что они себе решат?Но я на сцене и вижу зал, что я должна....Я стремлюсь играть свободно и недумать сыграю я 100% нот или 99,9%. Когда ты свободен и спокоен гораздо лучше чем ты собрав се что можно, стоишь на сцене и думаешь,  чтобы не расплескать всего.

М.С.- Многие скрипачи на конкурсе играют профессионально и без каких либо погрешностей, но поверхностным звуком.Ты же играла глубинным звуком , который тембрально звучит ровно во всей тесситурах от низов к самым высоким нотам.Вас к этому ведет педагог или ты сама стремишся к более полному звуку?

М.С.-  Марианна, я очень рад за тебя и поздравляю тебя с огромной победой на Международном престижном конкурсе ,,Пражская весна -2010 . И если можешь ответь еше на один вопрос.  Какое у тебя было ощущение ,после завершающего финального акорда, когда ты глаза в глаза стояла против огромного зала заполненного публикой.О чем ты думала и какое ты испытывала ощущение?

М.В.- Спасибо Михаил! за Ваше поздравление!Мне очень приятно.Я понимаю, что лучше, наверное, для журнала,,Оркестр,, было-бы ответить, как-то так.  " Я почувствовала - Вот она  - Победа!"Но я не могу так сказать.
К финалу конкурса я была уже уставшей. Выходя на сцену этого изумительного зала, я не испытывала ни капли волнения. Меня перестал волновать конкурс, премия и результаты. Мне хотелось просто со всей душой погрузиться в музыку Сибелиуса- я очень люблю этот концерт. Оркестр играл очень хорошо - дирижер слушал каждую ноту. Поэтому я могла отдаться целиком и полностью музыке. И ты становишься в этот момент выше всего. Я просто испытывала счастье. Спасибо Вам ещё раз за теплые поздравления! Будем на связи!

Эмиль Иосифович Маркус(10.10.1910 - 05.11.1985) - военный дирижер, заслуженный деятель исcкуств, подполковник, начальник военно-оркестровой службы Киевского Краснознаменного  военного округа, участник второй мировой войны.

Это имя сейчас ничего не говорит  начинающему музыканту. Но еще с 30 -х по  80-е годы прошлого столетия  его имя было широко известно не только среди военных музыкантов Киева и  любителей духовой музыки, но и среди почтенных профессоров Киевской Государственной консерватории им. П. И. Чайковского. Этого человека любили, помнили, и  вокруг его жизни ходили целые легенды. В этом году знаменитому военному дирижеру исполняется 100 -летний юбилей  со дня его  рождения.Пройдя нелегкий путь от воспитанника полкового оркестра, солдата, дирижера и  до начальника военно-оркестровой службы округа, он много в жизни прошел испытаний, взлетов и падений. На протяжении всей своей военской и дирижерской карьеры помагал людям и содействовал их росту. Сегодня,  его менеджерские способности, которыми он обладал блестяще,  были бы оценены   достойно.Маркус  фактически дал  путевку в жизнь не одному поколению музыкантов, которые прошли через оркестр, в котором он был дирижером.Он  никогда не  был  равнодушен к судьбам военских воспитаников, детей -сирот в послевоенное время,а также  к молодым талантливым  музыкантам и всячески содействовал  их творческому развитию.Дирижер  интересовался материальными и бытовыми условиями своих подчиненных и помагал им.  До войны  служил в Киевском танкотехническом училище. Во время второй  мировой войны, когда  училище эвакуировалось  в 1941 г. на Урал в город Кунгур, он при учебном подразделении смог создать большой по штату коллектив(более 100 человек) и тем  самым смог спасти жизнь многим талантливым музыкантам от передовой.В последствии многие музыканты его оркестра  стали профессорами Киевской  и других консерваторий: профессор   валторны Николай Юрченко, Валентин Бабенко, трубачи Николай Бердыев, Илларион Федоренко, Степан Бальдерман ,ударник Вадим Иванов, профессор скрипки  Фроим Латинский , фаготист Владимир Вдовиченко, кларнетист- солист оркестра радио Михаил Дулицкий, воспитанником оркестра  был и народный артист Украины Василий   Охрименко и др.Эти люди с благодарностью вспоминали о годах службы в оркестре под руководством  Е.И.Маркуса.
В 1945 году он вместе с дирижером  Демьяном  Лукичом  Литновским создает в  Киеве   образцовый оркестр штаба Краснознаменного Киевского военного округа. Демьян Лукич Литновский и Эмиль Иосифович Маркус приложили немало усилий, прежде чем оркестр штаба ККВО в 1945 г. получил юридический статус.
 Повествуя о человеке, столетний  юбилей которого будет отмечаться не только его бывшими подчиненными и друзьями, но, надеемся, что и руководством военно-оркестровых служб России и Украины, хотелось бы назвать виднейших деятелей военно-оркестровой службы и  вспомнить о кульминационной точке «золотой» эры военно-оркестровой службы Украины и оркестра штаба ККВО, у истоков которого стоял наш юбиляр.В разные годы начальниками  военно-оркестровой службы советского периода с (1945-1991г.г.)были : Владимир Гурфинкель, Стефан Творун, Эдуард Парсаданян, Иван Ладановский, Эмиль Маркус, Александр Данилов, Александр Веревкин, Валерий Богданов, Геннадий Григорьев.А начальниками  оркестра штаба ККВО были: Демьян Литновский, Эмиль Маркус, Василий Рязанцев,   Глеб Кузнецов, Василий Охрименко (и.о.), Петр Мирошниченко, Анатолий Кузьменко, Алексей Баженов, Валерий Винников.
            Народный  артист  Украины, военный  дирижер    Василий Охрименко вспоминает: «В период, когда начальником военно-оркестровой службы был Маркус, киевские военные музыканты покорили высочайшие вершины, как союзные, так и зарубежные. Это были годы расцвета».А победа  на всесоюзном конкурсе в Москве военного  оркестра из Киева , была  завоевана достойно и  поистине  прекрасным коллективом исполнителей. Вот  имена исполнителей -виртуозов, которые внесли свой вклад в развитие оркестра. Это сверхсрочники: Степан Бальдерман (корнет), Михаил Зингерман(флейта), Эдуард Венгеров (кларнет), Игорь Клинков (валторна), Вячеслав Штейнгард (тромбон), Михаил Хавкин (альт-саксофон), Александр Любарский (тенор), Фроим Шерман и Давид Кофман (баритон), Николай Сидорченко (бас).Солдаты срочной службы: Михаил Вайнтрауб (флейта), Федор Ригин и Валерий Посвалюк (труба), Михаил Резниченко (тромбон), Анатолий Скиба (фагот) Михаил Иванов   (тромбон) - регулятор Б.С.О. Всесоюзного телевидения и радио. А также Андрей Кирпань и Норик Галстян(валторна).
  Отметив весь коллектив (сто семь человек), следует сделать четыре акцента: Маркус (продюсер), Кузнецов (художественный руководитель), Вайнтрауб и Ригин (солисты).
Летом 1972 г. оркестр штаба ККВО, представляя СССР на конкурсе оркестров стран антигитлеровской коалиции в Сараево (США, Румыния, Югославия), вернулся в Киев с победным кубком.
Отмечая почтенный юбилей 100-летия со дня рождения Маркуса Емиля Иосифовича,  корифея военно-оркестровой службы, хочется выразить ему огромное признание и низкий поклон от имени  всех поколений музыкантов, которые прошли службу под его руководством  и помнят его как талантливого музыканта, дирижера  и организатора.Светлая память о Е.И.Маркусе навсегда останется в  сердцах бывших коллег и сослуживцев.
  

В декабре 2010 года исполнилось 80 лет со дня рождения Бориса Векслера- легенде
аккордеоновой школы второй половыны ХХ столетия. Читателям представляется памятный очерк об этому дивительном исполнителе-виртуозе, который оставил заметный вклад в истории развития украинской и российской аккордеоновой школы. Пусть творческий путь этого скромного труженика послужит примером и образцом для многих молодых начинающих музыкантов.

Борис Шаевич Векслер (8.12.1930-2004)-выдающийся аккордеoнист современности. Музыкант за призванием, как говорят от бога. В своей деятельности занимался концертным исполнительством, работая солистом Житомирской, Ровенской, Киевской и Московской филармонии а также ,,Москонцерта,,. Он является автором переложений и обработок произведений классического репертуара, джазового, латиноамериканской музыки, русских, еврейских, украинских, румынских и других народных песен. Он активно занимался композиторской деятельностью сочиния собственные произведения популярного репертуара. Но главноым в его творчестве всеже была исполнительская сольная и ансамблевая деятельность. Он развил современную акордеоновою школу, ввел новые способы интерпретации, обогатил аккардион новыми выразительными виртуозными приемами и  свойствами, оставил значительный след в своих последователях по целом мире. Многие начинающие аккордеонисты его брали за эталон аккордеонового мастерства и говорили:,,Хочу научится играть как Борис Векслер,,Что еще к этому сказать.  

Родился Борис Векслер в городе Житомире 8 декабря 1930 года. Житомир богат на музыкальные знаменитсти. Там родился знаменитый пианист современности Святослав Рихтер, композитор Борис Лятошинский, знаменитый польский пианист-виртуоз Игнаций Педеревский и многие известные дирижеры, композиторы и исполнители. С детских лет вращаясь в музыкальной среде Борис начинает обучаться в Житомирской муз. школе по классу скрипки и фортепиано. В 1947 году стает студентом Жтомирского музыкального училища по классу фагота и паралельно самостоятельно осваивает технику игры на аккордеоне, играя в разных ансамблях и оркестрах. В 1950 -53 годах Борис проходит воинскую службу в Московской области в г.Домодедoво, где вначале был музыкантом военного ансамбля, а потом на должности руководителя ансамбля. После службы в армии Борис Векслер работает солистом Житомирской обласной филармонии, а также играет со всевозможными инструментальными ансамблями Житомирской и Ровенской филармонии. В 1955 году Борис Векслер стает солистом Киевской филармонии. Сыграв на прослушивании увертюру М.И. Глинки к опере ,,Руслан и Людмила,, он решением атестационой коммисии и художественного совета филармонии был однозначно зачислен в штат солистов филармонии. Годы работы в Киевской филармонии принесли Борису Векслеру большую популярность. Он стает известным акордеонистом в Советском союзе, который не имеет конкуренции. Много разьезжая с гастольными поездками он становится любимцем публики. Вообще в начале ХХ столетия аккордеон в Европе был одним из самых популярных инструментов. Но в послевоенное время в особенности. Многие участники второй мировой войны возвращались из фронта, в качесте трофеев привозили домой аккордион. Этот недорогой и легкодоступный инструмент имеет большую популярность и сегодня.За годы работы в Киеве он много играет сольных произведений собственного сочинения
и обработанных им произведений для аккордеона, а также в сопроваждении разных музыкальных ансамблей. В 1964 году он был зачислен на работу солистом концертной организации,,Москонцерт,,.В Москве он играет сольные программы в состваве инструментального триа, а также в разнообразных ансамблях и оркестрах. В этот период своего творчества Борис Векслер достигает найбольшего успеха, принимая
участие в концертами в известных московских концертных залах, а также в гастрольных турне в союзных республиках. Его часто транслируют по всесоюзному радио. Выходит несколько грамофонных пластинок из записями концертных произведений в его исполнении. В 1971году Борис Векслер эмигровал из СССР. В разные периоды жизни проживал в Италии, Австрии, Израеле, Канаде и США. Свой жизненный путь окончил в США 2004 году где
умирает в Нью-йорке. В своей жизни имя Бориса Векслера встречал много раз в общении с музыкантами. Но к  своему стыду впервые это имя услышал от мальчика аккордеониста, которому давал частные уроки игры аккордеона, будучи студентом Киевской консерватории. В свое время я занимался в музшколе на аккордеоне и этот инструмент мне близок и сейчас.Узнав что я учился в Житомире он спросил меня :не учился ли я у Бориса Векслера знаменитого аккордиониста. Мне пришлось ответить правду,что я его имени совсем и не знаю. Обучаясь в консерватории в Киеве я стал более подробно интересоываться  Борисом Векслером среди студентов и любитеоей музыки , но он в то время уже эмигровал из СССР и его помнили лишь старые   музыканты и любители музыки. В то времяо эмигрантах старались не говорить. Это было табу. В далнейшем я узнал,что он музыкант -самоучка , но благодаря огромнейшему трудолюбию и таланту стал одним из известных аккродеонистов мира  ХХ столетия. С детства Борис Векслер играя в разных оркестрах, а далее в филармрнических ансамблях и оркесирах, он приобрел практический жизненный опыт и изобрел свой способ, свою манеру игры на аккордеоне отличающийся большими виртуозностью и легкостью. Кроме того, что он был незаурядный исполнитель, о также сочинял собственную музыку и делал всевозможные переложенияи обработки для аккордеона, которые   в последствии являлись основой и методическими пособиями для многих поколений учащихся музыкальных школ, музучилищ, институтов культуры и консерваторий. Его обработки изданы многократ и пользуются большим успехом.
Прослушав этого замечательного музыканта в концерте многие старались научиться играть как Борис Векслер, подражая его игре. Его творчество пользовалось большим успехом, а концерты собирали всегда полнй зал слушателей. Кроме этого он вел большую концертую деятельность и был гостем многих международных фестивалей . Его последователи продолжают путь начатый ним. После того как он прибыл в США, то обнаружил,что там аккордеон значительно меньше развит чем в Европе. Безусловно ему тоже пришлось пройти путь многих эмигрантов, работая в самых различных местах, не связанных с музыкой. Однако путеводной звездой всегда был аккордеон: в нем он всегда находил отдушину. Будучи уже несколько лет на пенсии Борис Векслер активно занимается концертной деятельностью, композицией и записью своих произведений а также собственных аранжировок и аккомпониментов к ним. Будучи в 1997 году на гастролях в США солисты ансамбля ,,Мюзет,, из Санкт-Петербурга Владимир Ушаков и Сеогей Лихачев познакомились в Нью-Йорке с Борисом Векслером. Именно из этого момента началась активна подготовка проекта публикации сочинений Бориса Векслера в России. Одновременно начался выпуск аудиокассет с записями выдающегося музыканта. В 2002 году в рамках издательской программы *S.P.M.E. Editions*,осуществляемой солистами Санкт-Петербуг Мюзет Ансамбля, вышла серия нотных сборников из восьми выпусков , посвященная творчеству Бориса Векслера.Аудиокассета с записями музыканта помимо собственной художественной ценности признана так же послужить иллюстративным материалом к нотному тексту сборников. В обращении к широкому кругу любителей аккордеона Владимир Ушаков как составитель сборников выражает надежду на возрождение былой популярности аккордеона в России и на восстановление в памяти народа имен исполнителей -бывших некогда весьма популярных и разбросаных ныне по всему миру-кумиров многих поколений.

      В прелисловии к изданным сборникам в России Борис Векслер обращается к людям с которыми его обьединяют общие интересы, в основе которых лежит музыкальный инструмент под названием аккордеон.В своем обращении он говорит,,Я очень рад,что нашей армии аккордеонистов не убывает, и аккордеон продолжает оставаться на плаву.Для меня лично лестно,что спустя тридцать лет после моего отезда из Россиие меня еще помят,мои пьесы играют и издают на Родине.Я абсолютно убежден, что появляться новые таланты, сновыми музыкальными идеями, которые поднимут популярность нашего инструмента на более высокий уровень.

Да будет музыка!

Да будет аккордеон!

Борис Векслер.
/ США, Нью-Йорк

Специфічні традиції пісенної творчості українського північного Полісся необхідно досліджувати у віршованій формі текстів невідомих авторів. Народна пісня полісян спирається на побутовий віршований фольклор предків. Вивчаючи глибинні історичні корені пісні північного регіону Житомирського i Київського Полісся, а зокрема Радомишльського, Малинського, Коростенського, Овруцького, Народицького, Олевського, Ємільчинського, Новоград - Волинського р-нів можна вважати, що пісня тісно звˇ язана з розвитком побуту древлян, який з правіку заселяв цей лісовий край. У творчому добутку наших пращурів віршована рима має досить доконалу форму , яка легко спрацьовується для створення музичних творів і побутових пісень: обрядових, обжинкових, весільних, героїчних балад, заупокійних і літургічних молитовних хоралів та співів. Завдяки географічній і природній лісовій полозі, Полісся протягом багатьох віків змогло утримати у законсервованому стані свій незабутній колорит, до якого входять народні побутові ремесла, вишивка, а також пісня і танець. Недаром у свій час багато фольклористів і вчених, серед яких були Похилевич, Чубинський, Квітка, Колесса, Де-Фліз проводили дослідження Поліського регіону, а зокрема Радомишльського повіту, який був одним із найбільших повітів Київської губернії і межував із землями білоруського і російського Полісся. Окрім української пісні у регіонах північного Полісся зберігалась традиція і єврейських пісень та клейзмерських музик. Виходець із Радомисля Веледнецький у свій час їх записав і видав.

Кожного року влітку студенти багатьох композиторських та історико- теоретичних факультетів мистецьких вузів України виїздять у фольклорні експедиції збирати старовинні пісні та послухати весільні обряди.

На відміну від Полісся південь Київського князівства, де переважно був лісостеп, у
давні часи заселяли вихідці iз Близького Сходу та Азії. Їхня асиміляція мала великий вплив
не тільки на зміну побуту, фізичних ознак, але і на пісенний колорит місцевих слов'янських племен. Поступово пришлі етніки злилися з місцевими словˇ янськими племенами і,
таким чином, побут півдня Київщини і Житомирщини та їхні культурні традиції формувалися на взаємних традиціях місцевих словˇянських і не словˇянських племен. До цих етніків належали печеніги, половці, хазари, чорні клобоуки та інші. Прийшовши зі сходу і Месопотанії та асімілювавшись із місцевим населенням, вони залишили помітний вплив на пісенний мелодізм із орієнтальними ознаками та елементи фольклору, які в повній мірі присутні і в сучасних піснях аматорських колективів.

Регіон Полісся зміг зберегти на певний час свій традиційний, не змішаний фольклор. Лише пізніше в ХІІІ столітті, коли розпочалася колонізація України відбувся значний вплив на мелодіку солоспівів, інтонацію і ритміку музичних творів.

Протягом багатьох віків народна пісня північних полісян доповнювалася інтонаційним
характерним мелодізмом народів, які тут проживають, або проживали. З приходом татаро монголів, а у пізніші віки литовців, євреїв, поляків, німців ,чехів інтонація, мелодізм та гармонія доповнювалися, вбираючи кращі традиції пісенності цих народів. Велике значення на формування пісенності поліського краю мали чумаки. Від'їзджаючи в Крим по сіль великими ватагами на весні і повертаючись в кінці літа, або восени, чумаки безумовно, спілкувалися із місцевим населенням приазов'я і причорномор'я. Цю територію переважно заселяли татари, греки, турки, гагаузи, болгари та інші народи. Чумаки знайомилися із фольклором цих народів ,і таким чином, кращі пісні та їх мелодику використовували у своїй пісенності. Формування та розиток народної пісні проходить і сьогодні внаслідок виникнення нових стосунки між регіонами і народами.
Сьогодні пісня розповсюджується через радіо ,телебачення ,та інтернет. Багато
професійних і аматорських колективів беруть участь у різноманітних регіональних та міжнародних етнічно-фолькльорних фестивалях, конкурсах та зустрічах. Безумовно, спілкування творчих колективів має великий вплив на формування та розвиток культури багатьох народів. Пісенність Полісся слід розглядати в комплексній структурі його формування, яка залежить від пори року та місця проведення. Систематизувачи самі пісні їх
потрібно розділитиза жанровими ознаками:

1.Обрядові-засівальні та обжинкові

2.Весільно - каравайні, церемонійні, обкликальні, дарувальні,
прощальні та інші

3.Різдв'яні колядки та щедрівки

4.Веснянки

5.Купальські

6.Погребальні і поминальні пісні та плачі

7.Побутові сільські

8.Побутові міські

9.Пісні дитячі

10.Пісні дівочі

11.Пісні юнацькі

12.Пісні материнські

13.Пісні гайдамацькі

14.Пісні військові та козацькі

15.Пісні чумацькі

16.Думи

17.Балади

18.Гімни

19.Хорали

20.Ремісничі

Збирання та записування старих пісень і створення нових має на Поліссі давню традицію. У кінці ХІХ століття Климент Квітка розпочав дослідницьку фольклорну працю по збиранню пісень. У 1899 році у с.Пенязевичі Радомисльського повіту він протягом літніх канікул від місцевих жителів записав купальські пісні і пісні, пов ´язані з обжинками. Відтоді і було покладено початок багаторічній фольклористичній діяльності вченого.Після закінчення університета він деякий час працював у Грузії, а потім отримав призначення до Радомисльського окружного суду. Потрапивши знову у благодатне фольклорне середовище, вчений вдруге використовує можливість збирати і записувати пісні у селах Лутівка, Веприн, Болячів, Русанівка, Вишевичі,Городище.
Таким чином Климент Васильович записав і занотував у Радомисльському повіті 111 мелодій.

Радомишльська земля традиційно багата на таланти. На Поліссі люди завжди шанували вишивку, народні ремесла, пісню і танець. Дотримуючись таких давніх звичаїв, як збирання врожаю, весільних ритуалів , свят Івана Купала, Різдва Христового і Щедрого вечора, полісяни і сьогодні продовжують традиції своїх предків. Пісню із покоління в покоління отримували як спадщину. У місті Радомишлі і районі в багатьох клубах діяли і діють
самодіяльні художні колективи. При районному будинку культури завжди існували фольклорний, хоровий і танцювальний колективи, які були оздобою місцевих концертів. Кожне село району відзначалося своїм неповторним міцним збереженням прадавніх фольклорно - пісенних традицій і мальовничим різновидом Полісьського обрядового пісенного жанру,танцю та вишиванням традиційних вбрань які тут побутують. До невичерпного джерела народних старовинних пісень, мелодій, прагнуть прилучитися продовжувачі народних традицій, любителі народної творчості, серед яких є школярі, молодь і люди похилого віку. Такими є учасники народних аматорських фольклорно - етнографічних колективів, яких в районі налічується декілька. З кінця 50-х і до 80-х років у місті існував чоловічий хор вчителів, який мав завжди успіхи на концертах.Ініціатором і засновником його був вчитель Роговченко. У свій час в школі - інтернаті села Потієвка навчалася народна артистка України Ніна Матвієнко. Спосіб співу відомої на весь світ співачки підтверджує , що вона дійсно наслідує неповторні мелодико - інтонаційні традиції співу радомишльського Полісся. І сьогодні існує жіночий колективів при районному будинку культури, без якого не обходиться жодне місцеве свято.

Вишевчанка - Фольклорний ансамбль «Вишевичанка» с. Вишевичі Радомишльського району. Керівник - Людмила Гаркава.

Більше 35 років існує народний аматорський фолькльорно-етнічний колектив «Вишевчанка» при сільському будинку культури с. Вишевичі. Першим керівником і організатором
колективу була Карпенко Ядвига Петрівна. Наділена від природи серцем пісняра, вона з материнським молоком успадкувала пісенність та любов до пісні. З невеликого хору -ланки картоплярів та хмелярів вона організувала молодий творчий колектив, закоханий в українську пісню.
Протягом років змінювався склад колективу, репертуар, але незмінною залишалась його організатор та її любов до материнської пісні. Ядвига Петрівна разом з учасниками колективу збирала і вивчала забутий звичайний обрядовий фольклор, родинні звичаї і пісні свого села. Сьогодні народний аматорський хор «Вишевчанка» нараховує 16 учасників середнього та старшого віку, а керівником є активна учасниця від дня його заснування - Гаркова Людмила Василівна.

У репертуарі фольклорного гурту більше шестидесяти пісенних творів, записаних від учасників Стяшенко О.М. (1923 р. н.), Гаркави Л.В., (1940 р.н.), СитникН.І. (1932 р.н.), Кузьменко Г.М.( 1919 р.н.), Єфименко О.Г. ( 1923 р.н.), Василенко Г.І.( 1932 р.н.). Це побутові: «На попівській сіножаті», « Купалася Катя в морі, чумацьк»і:« А ще сонце не заходило», «Їде чумак в доріженьку», весільні:« Козлички мої», « Ой, колесом, колесом», петрівка: « Ой, метений сад, метений», веснянки:« Зійшла зоря вечірняя», « Богатирю, богатирю». А на свято Різдва Христового лунають селом старовинні величальні колядки: « В нашого дядька в дворі явір» , « Пан - господарю, не розгнівайся» , « Ой, під вербою, зеленою», « Ой гула, гула, крутая гора».Традиційними в селі стали свята: « Андрія», «Трійця», «Івана Купала», «Обжинки», « Зажинки», весільні обряди і завжди невід'ємною частиною цих заходів є «Вишевчанка».

Берегиня -Фольклорний ансамбль «Берегиня» с. Меделівка Радомишльського району. Керівник - Надія Осадча.

49 років діє народний аматорський колектив «Берегиня». У 1957 році , в мальовничому селі Меделівка був створений хор - ланка, який виконував українські і російські народні пісні і частівки. Протягом років колектив поповнювався новими учасниками, а у репертуарі з'явилися і перші обрядові пісні. Першим керівником колективу була Кириченко Олександра Михайлівна ( 1929 р.н.)Співачка, яку ще називалививодчиця.Вона запропонувала учасникам колективу пригадати родинні звичаї і старовинні пісні. Записавши і створиши базовий репертуар, учасники хору постійно виконують їх у концертах. За багато років своєї творчої діяльності Олександра Михайлівна зібрала ,записала і вивчила з учасниками понад 30 родинно -побутових і обрядових пісень. Сьогодні «Берегиня» нараховує 13 учасників старшого віку і кожен є носієм пісенних фольклорних традицій, вносить до репертуару щось своє , неповторне, забуте і знайдене у глибинних душах своїх предків. Нині керівником гурту є активна учасниця хору, здібний організатор - Осадча Надія Петрівна. Берегинями називають Надію Майстренко ( 1929 р.н. ), Меланію Галушко ( 1924 р.н. ), Софію Осадчу( 1927 р.н. ), Олександру Кириченко ( 1929 р. н. ), Катерину Поліщук ( 1933 р.н. ), Ганну Журбенко ( 1938 р.н.), Надію Осадчу ( 1941 р.н. ). Ними записано цілу низку старовинних пісень весняної, весільної обрядовості:« Ой, упав сніжок на обложок», « Летів півень через ріку», « Ой, за ворота, за новенькії», « Ой, крикнули гуси - лебеді на воді», купальські: « Ой, плавала кладочка під млином», « Іванова мати насіяла м'яти», чумацькі: « Їхали чумаки у Крим по сіль», « На попівській сіножаті», побутові: « Ти сирая да ліщинонька», «Чорна хмара наступає», колядки «Ой, у коморі, в новій оборі»та ін. А всього у репертуарі колективу майже 80 пісень.Кожна пісня у виконанні учасників колективу відрізняється чистим
звучанням. Звертає на себе увагу також м'яка манера співу, злагодженість, у багатьох піснях звучить багатоголосся, є гарні виводчиці. Хор використовує місцевий старовинний одяг і атрибутику.За активну творчу діяльність та високий виконавський рівень і майстерність,а також за збереження і популяризацію народних свят, звичаїв, обрядів і пісенного фольклору аматорським колективам «Вишевчанка», «Берегиня» присвоєно почесне звання «народний».

Широка творча біографія аматорів. Колективи є учасниками Всеукраїнських, обласних. районних оглядів - конкурсів, фестивалів, свят. Неодноразово виїзджали з обмінними концертами до Білорусії, в Тернопільську область, виступали в Музеї архітектури та побуту України в м. Києві, учасники Міжнародного фестивалю фольклору «Берегиня» в м. Луцьку, Міжнародного фестивалю фольклору, добродійного вечора Поліського фольклору, свята слов'янської писемності в м. Києві, Міжнародного свята літератури і мистецтва « Лесині джерела» в м. Новоград - Волинську.

Народний аматорський танцювально-хоровий колектив
с. Макалевичі Радомишльського району